Маргарет Мітчелл - Звіяні Вітром (том 1)

поранених. Якби вона наступила на когось, то заверещала б і знепритомніла. Скарлет переступала через

мертвих, через поранених, що лежали з осклілими очима, затуляючи руками розпанаханий живіт, де з раною змішалися закривавлені клапті мундиру, через людей, в яких запеклася кров на бородах і стирчали розтрощені щелепи, звідки чулися звуки, що мали б означати:

- ВодиІ Води!

Вона зайдеться істеричним плачем, якщо за хвилину не знайде доктора Міда. Скарлет глянула на групу чоловіків під покрівлею і загукала щосили:

- Доктор Мід! Є тут доктор Мід?

З групи вирізнився хтось один і подивився в її бік. Це виявився доктор Мід. Він був без куртки, рукави сорочки мав закасані вище ліктя. Штани й сорочка його, і навіть кінчик сивої борідки, були заляпані кров’ю, мов у різника. З обличчя він скидався на п’яного - від смертельної втоми, безсилої люті й пекучого жалю. Уся його постать була сіра й запилюжена, на щоках борозенками струменів піт. Але голос у нього, коли він озвався до Скарлет, звучав спокійно й рішуче.

- Дяка Богові, що ви прийшли. Нам потрібна кожна пара рук.

Вона розгублено втупилась на лікаря, навіть випустивши з рук крайчик сукні, і так простояла якусь хвильку. Поділ упав на брудне обличчя одного пораненого, що марно силкувався одвернути голову вбік від цих парких складок. Що це він, лікар, торочить? В лице їй била суха задушна пилюка з-під коліс санітарних карет, у носі гидко липло від гнилятного смороду.

- Швидше, дитя моє! Підійдіть сюди.

Вона підсмикнула сукню й хутко рушила до нього поміж рядами поранених. Торкнувши лікаря за плече, вона відчула, як тремтить його тіло від знесилля, хоч на обличчі не було й сліду розслабленості.

- Ой, докторе! - скрикнула Скарлет.- Ви повинні прийти до нас. У Мелані пологи.

Він подивився на неї таким поглядом, наче не розумів значення її слів. Солдат, що лежав на землі біля ніг Скарлет, спираючись головою на казанок, добродушно осміхнувся.

- Е, це вони вміють,- весело зауважив він.

Скарлет навіть не глянула на солдата, а тільки сіпнула

лікаря за плече.

- Я про Мелані! Вона жде дитини. Ви повинні прийти, докторе. Вона… у неї…- Тут було не до умовностей, але

/

Скарлет не могла як стій зважитись і прямо сказати про це, коли їх чули сотні чоловічих вух.- У неї все сильніші перейми. Ради Бога, докторе!

- Дитина? О Боже! - гримнув нараз лікар, і обличчя його скривилося від люті й ненависті, спрямованих не на неї і не на когось іншого, а на весь світ, в якому може таке діятись.- Ви що, збожеволіли? Я не можу кинути цих людей! Вони мруть сотнями! Я не можу кинути їх заради чиєїсь там однієї дитини. Покличте якусь жінку, вона допоможе. Покличте мою дружину.

Скарлет хотіла була сказати йому, чому місіс Мід не може прийти, але вчасно стримала себе. То він не знає, що його власного сина поранено! У неї промайнула думка, а чи лишився б він тут, якби знав про сина? І щось підказало їй, що навіть якби Філ помирав, його батько лишився б на своєму посту, щоб допомагати багатьом, а не комусь одному.

- Ні, ви повинні прийти, докторе. Пам’ятаєте, ви ж самі казали, що в неї будуть важкі…- Невже це справді вона, Скарлет, серед цього пекла жароти й стогонів промовляє вголос ці жахливі непристойності? - Мелані помре, якщо ви не прийдете!

Він рвучко струснув з себе руку Скарлет і заговорив так, ніби не розчув її слів, не зрозумів, про що вона просить:

- Помре? Та вони всі помруть, усі ці люди. Нема ні бинтів, ні мазі, ні хініну, ні хлороформу. Боже, та хоча б трохи морфію! Хоча б краплю його для найтяжче поранених! Хоча б краплю хлороформу. Прокляття цим янкі! Прокляття на їхні голови!

- До пекла їх, докторе! - притакнув йому поранений у них біля ніг, зблиснувши зубами над бородою.

Скарлет затремтіла всім тілом, на очах з розпуки проступили сльози. Лікар не піде з нею! І Мелані помре, бо вона ж бажала їй смерті. Лікар не прийде.

- Ради Бога! Докторе! Благаю вас!

Доктор Мід прикусив губу й стиснув щелепи - він знов узяв себе в руки.

- Дитя моє, я постараюся прийти. Обіцяти не буду, але постараюся. Як тільки запораємо цих людей. Підступають янкі, а наші війська покидають місто. Я нё знаю, що янкі зроблять з пораненими- Поїзди вже не ходять. Лінію на Мейкон перекрито… Але я постараюся. А тепер ідіть собі. Не заважайте мені. Прийняти дитину - це нема простіше. Треба тільки перев’язати пуповину…

Його плеча торкнувся санітар, і він, обернувшись, тут-таки почав давати розпорядження, показуючи то на одного, то на іншого пораненого. Військовий, що лежав біля ніг Скарлет, співчутливо подивився на неї. Лікар уже й забув, що вона була тут, і їй лишалося тільки вертатись додому.

Вона поспіхом стала пробиратися між поранених - назад на Персикову вулицю. Лікар не прийде. Доведеться самій давати раду. Добре, хоч Пріссі на цьому знається. Голова тріщала від спекоти, мокрий від поту ліф прилип до тіла. Мозок її затерп, як і ноги - так буває у жаскому сні, коли хочеш бігти, а не в силі й рухнутися. Здавалося, цій довжелезній дорозі додому кінця-краю не буде.

І тоді знов у голові в неї закрутився той самий приспів: “Янкі підступають!” Серце почало битись міцніше, і тіло озвалось новим життям. Уже швидшою ходою вона дісталася до П’яти Променів, де вузькі хідники затовпила така тьма народу, що Скарлет довелося зійти на проїжджу частину. Повз неї довгими лавами проходили солдати, вкриті курявою, отупілі від знемоги. Здавалося, цілі тисячі цих бородатих і брудних чоловіків з гвинтівками за плечима сунули похідним маршем. Котилися гармати, їздові батогами з сириці поганяли сухоребрих мулів. На вибоях підскакували інтендантські фургони з дірявим верхом. Нескінченною вервечкою тяглася кіннота, збиваючи хмари задушливої пилюги. Скарлет зроду ще не бачила так багато військових водночас. Відступ! Відступ! Військо покидало місто.

Солдатські лави відтіснили її назад на залюднений хідник, і в ніздрі вдарив нудотний запах дешевої кукурудзяної горілки. Поблизу вулиці Декейтера серед юрби вирізнявся гурт строкато виряджених жінок, що їхні яскраві оздоби та розмальовані обличчя виглядали разюче недоречно. Більшість із них була напідпитку, а солдати, на руки яких вони злягали, і зовсім п’яні. Скарлет завважила проблиск рудих кучерів Кралі Вотлінг, а тоді й