Олексій Підлуцький - 25 портретів на тлі епохи

як найнапруженіші роки в житті — вісім годин щодня він працював у лабораторії, потім іще чотири години вчився у гімназії. А ще дуже багато читав, почав писати художню прозу та філософські есеї. Написав три збірки віршів, які «на щастя» (за його власною пізнішою оцінкою) ніколи не були надруковані. Самотужки вивчав історію мистецтв, став одним із засновників неформальної юнацької групи «Тридцять шості» (майже всі її члени народилися 1936 року). «Якби ми були років на п’ять старшими, то гарантовано отримали б щонайменше по 10 років в’язниці, хоча принципово не цікавилися політикою, а лише літературою та філософією, — стверджує Гавел. — А так Штатна безпека (чехословацький аналог і клон радянського КДБ. — Авт.) просто не звернула на нас уваги». 1954 року Вацлав отримав атестат зрілості вечірньої гімназії. Він прагнув вивчати філософію або історію мистецтв, проте вступити до жодного гуманітарного вишу йому не вдалося — в «чужого елемента» просто не приймали документи. І тому Гавел вступив туди, де був недобір, — 1955 року став студентом Чеського вищого технічного училища за спеціальністю «економіка транспорту». Через два роки він спробував перевестися до Академії мистецтв. Проте туди його не взяли, а до Вищого училища повернутися не дали.
Драматург

Свою першу п’єсу «Життя попереду» Вацлав Гавел написав 1958 року у співавторстві з Карелом Бриндою (який згодом став головним режисером Державного театру в Остраві). Втім, сам драматург вважає її не художнім твором, а лише «злим жартом». Адже на той час Гавел та Бринда були рядовими спеціального саперного підрозділу 15-ї артилерійської дивізії Чехословацької народної армії у Чеських Будейовицях. У тому підрозділі служили або кримінальники — хлопці, які вже встигли відбути термін у колоніях для малолітніх, або «соціально чужі елементи». Саме до числа останніх і належали Гавел та Бринда. Аби хоч трохи звільнити себе від армійської муштри, друзі брали активну участь у роботі театрального гуртка — солдатська самодіяльність вважалася тоді важливим напрямом політико-виховної роботи. Спершу Гавел та Бринда грали в чужих п’єсах з армійського життя, написаних за канонами соціалістичного реалізму, а тоді написали і поставили в солдатському театральному гуртку власну п’єсу — «цілком соцреалістичну, але гостро критичну». Дурень-замполіт уже потирав руки, розраховуючи на перше місце у всеармійському огляді художньої самодіяльності. Проте напередодні огляду з текстом п’єси ознайомилися фахівці з Головного політичного управління ЧНА. «Вони дійшли висновку — й небезпідставно, — що ми просто знущаємося з них», — писав згодом Гавел.

Трохи «погрався у бравого вояка Швейка» Гавел і після армії. 1959 року він приходив складати всі вступні іспити на театрознавчий факультет Академії мистецтв виключно у військовій формі, а на екзамені з фаху, аналізуючи п’єсу Назима Хікмета «Дивак», довів, що турецький драматург використовував при написанні свого твору чотири основні закони марксистської діалектики, і пояснив, як саме. «Комісія була вельми здивована, — згадує Гавел, — вочевидь, не меншою мірою був би здивований і сам Хікмет. Іспит я склав блискуче, але мені це не допомогло: мене все одно не прийняли».

Ще до служби в армії Вацлав почав публікувати критичні нариси про театральне життя та поезію в різних празьких журналах. Багато хто з провідних чеських театральних критиків, які працювали на театрознавчому факультеті Академії мистецтв, роками вели боротьбу за те, щоб їхній молодий колега зміг отримати фахову освіту. Врешті 1961 року йому дали дозвіл вступити на заочне відділення театрознавчого факультету. Проте на той час Гавел уже втратив бажання вчитися в соціалістичному виші. Вступив туди тільки з двох причин — аби не підводити людей, які так довго клопоталися про нього, і заради матері, яка дуже хотіла, щоб Вацлав та його брат Іван таки отримали вищу освіту. Навчання в Академії, яку він закінчив 1966 року, справді мало що йому дало — за винятком небагатьох цікавих лекцій.

Одразу після армії Гавел влаштувався робітником сцени до камерного празького театру ABC, а 1960 року перейшов працювати робітником знов-таки сцени до такого ж крихітного театрику «На забрадлі». В Чехії здавна існувала традиція камерного інтелектуального театру, і за умов ідеологічної відлиги, яка почалася в Чехословаччині дещо пізніше, ніж у Радянському Союзі, стали відроджуватися маленькі елітарні інтелектуальні театри. Це було «паралельне» мистецтво, яке творилося так, немовби не існувало ніяких канонів соціалістичного реалізму. ABC і «На забрадлі» ставили п’єси абсурду, які саме тоді стали останнім словом драматургії Заходу — твори Семюела Беккета, Ежена Йонеско, інсценізували свого земляка Франца Кафку, якого справедливо вважають предтечею театру абсурду. А також п’єси Гавела — «Сімейний вечір», «Сповіщення», «Вечірка в саду», «Важко зосередитися»… І сталося диво — драматургія Гавела, робітника сцени, а потім завідувача літературної частини крихітного театру з далекої маленької країни за «залізною завісою» з незрозумілою нікому мовою, до того ж митця, якого офіційна критика на батьківщині взагалі «не помічала», буквально за кілька років стала класикою театру абсурду в усьому світі. Досить сказати, що лише 1965 року п’єси 29-річного драматурга ставилися в Австрії, Великій Британії, Франції, Фінляндії, Сполучених Штатах, Швеції, Швейцарії, Угорщині, ФРН, Югославії, Італії, Японії. А він, між іншим, мусив ще готуватися в цей самий час до складання державного іспиту з діалектичного та історичного матеріалізму — як студент-заочник.

Намагатися розкрити суть художнього методу та філософії драматургії Гавела в невеликому за обсягом нарисі — марна річ. Принаймні, так видається авторові. Зауважмо лише, що, як переконаний сам Гавел, «театр абсурду — найвизначніше явище в культурі XX сторіччя. Театр абсурду показує сучасну людину в її кризовому стані, людину, що втратила метафізичну опору, відчуття абсолюту, ставлення до вічності, сенс усього». П’єси Гавела мають принаймні одну особливість порівняно з творами Йонеско чи Беккета: спочатку все, що кажуть та роблять персонажі, видається цілком логічним, навіть буденним. І тільки з розвитком дії глядач (чи читач) спершу туманно відчуває, а потім повною мірою усвідомлює всю абсурдність того, що відбувається на сцені — і в житті! Не випадково Гавел, звертаючись до майбутніх постановників своїх п’єс, наполегливо радив уникати будь-якої гротескності в інтонаціях, міміці та жестикуляції акторів, екстравагантності в костюмах та зовнішності персонажів… Саме контраст між «звичайною» формою та абсолютно абсурдним сенсом