Джек Лондон - Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04

стріляти з рушниці, але ті рідкі постріли не могли спішити юрби. Вона пасувала, дико, по-звірячому ревучи. А кулемети не стріляли — наче позатикались. Автомобілі перегородили вулицю. Солдати стояли в них, між ними і на тротуарах. Найманців прибувало щораз більше, і вибратися з тієї тисняви ми вже не могли. Гартвейт тримав мене за руку, і ми щільно притулились до стіни.

Юрба була не далі як за двадцять п’ять футів від найманців, коли кулемети застрочили. Під тією зливою смертельного вогню ніщо не встояло б. Юрба прибувала, але далі просуватись не могла. Купа вбитих і поранених, спершу невелика, дедалі більшала і нарешті перетворилась у височенну гору. Ззаду напирали; лави людей, що заповнили всю вулицю, підіймалися по трупах і падали. Хвилі все нових людей, чоловіків і жінок, переливалися через верх тієї жахливої греблі, й убиті та поранені скочувались униз, аж під колеса автомобілям та під ноги солдатам. А ті багнетами добивали нещасних. Я бачила, як один з них таки схопився на ноги й зубами вп’явся солдатові в горло. І обидва вони — солдат і раб — зникли у вирі.

Стрілянина затихла. Справу було зроблено. Розпачливу спробу юрби пробитись ліквідували. Офіцери наказали повідтягати трупи з-під коліс. Переїхати через гору трупів вони не могли, але хотіли вибратись на суміжну вулицю. Солдати почали відтягати трупи, коли сталося те. Аж згодом ми довідались, що саме. Виявляється, недалеко від місця цього розстрілу в одному будинку засіла сотня наших. Дахами вони дісталися сюди, і, як опинились над збитими в купу солдатами, почалася контррозправа. Зненацька з даху градом посипалися бомби. У повітря злетіли уламки автомобілів та розірвані на клапті трупи найманців. Солдати, котрі вціліли, кинулися тікати. Ми побігли за ними. За кілька десятків кроків їх обстріляли ще з одного будинку. Допіру солдати встилали вулиці трупами рабів, а тепер — своїми власними. Але ми з Гартвейтом були наче заворожені. Нам знову вдалося сховатись у під’їзді якогось будинку. Цього разу Гартвейт вирішив більше так не попадатися. Тому, ледве гуркіт бомб ущух, він визирнув з під’їзду.

— Натовп вертається, — крикнув він мені,— Треба вибиратися звідси.

Держачись за руки, спотикаючись та сковзаючись, побігли ми залитим кров’ю бруком. Вибігши за ріг, ми побачили на перехресній вулиці кількох солдатів, які втікали Щодуху. Ніхто їх не обстрілював, і шлях був вільний. Ми спинилися на мить і озирнулися назад. Натовп повільно насувався. Люди озброювались рушницями вбитих найманців, добивали поранених. Ми побачили, як загинув той молодий офіцер, що врятував нас. Він насилу підвівся на лікоть і почав стріляти з пістолета.

— Пропала моя військова кар’єра, — засміявся Гартвейт, коли якась жінка вгородила в пораненого офіцера великого різницького ножа. — Ну, біжімо. Хоч нам не в цей бік треба, але якось виберемось.

Ми побігли на схід тихими вулицями, готові до всякої несподіванки на кожному перехресті. На півдні величезна заграва охопила небо, і ми зрозуміли, що це палає робітниче гетто. Нарешті я мусила сісти на край тротуару. Я зовсім знесиліла й не могла йти далі. Все тіло мені боліло; але все ж я не стримала посмішки, коли Гартвейт, крутячи цигарку, почав лаяти самого себе.

— От дурень. Узявся рятувати вас, а сам нічого не можу второпати. Мішанка якась. Тільки-но виберемось із одної халепи — влипаємо в другу. Ми тепер лишена два квартали від того під’їзду, з якого я вас витяг. Свої, вороги — все перемішалось. Хаос, та й годі. Хіба вгадаєш, хто сидить у цих клятих будинках? Спробуй дізнатися дістанеш бомбою по голові. Йдеш собі, нікого не чіпаєш однаково не пропустять. Тут тебе потягне з собою юрба і підведе під кулемети, там тебе потягнуть із собою солдати і підставлять під бомби твоїх же товаришів. А потім знов тікай від юрби, бо вб’ють.

Він сумно похитав головою, запалив цигарку й сів поруч мене.

— А до того ж я ще й страшенно голодний, додав він, — їв би, здається, оце каміння. — Він і справді схопився на ноги і почав виколупувати камінь з бруку. Потім, повернувшися з ним, загилив у вітрину крамниці кінської

збруї, під якою ми сиділи.

— Перший поверх, тут не сховаєшся, — бурмотів він, допомагаючи мені влізти крізь розбиту вітрину, — але це найкраще, що ми можемо зробити. Ви задрімайте тут, а я піду на розвідини. Може, ж ми якось порятуємось, хоч для цього треба багато, дуже багато часу… та й щось попоїсти.

Влізши слідом за мною в крамницю, Гартвейт знайшов хід у невеличку кімнату в глибині будинку. Він заніс туди кілька попон і намостив мені зручну постіль. У мене, крім усього іншого, страшенно розболілося голова, і я рада була вже з того, ідо можу заплющити очі й заснути.

Я скоро вернуся, — сказав він, залишаючи мене саму. — Навряд чи мені вдасться знайти для вас авто, але якогось харчу я знайду.

Зустрілися ми з Гартвейтом лише через три роки. Замість повернутися до мене, як обіцяв, він з простреленими легенями і шиєю потрапив до шпиталю.

Розділ XXIV

КОШМАР

Після безсонної ночі в поїзді, після всіх хвилювань і втоми цього страшного дня я зразу ж заснула. Прокинулась я вночі. Гартвейта що не було. Я загубила годинника і не мала ніякого уявлення, котра година. Лежачи з заплющеними очима, я прислухалась до далеких глухих вибухів. Пекло ще лютувало. Я скралась до вітрини. Від заграви величезної пожежі на вулиці було ясно, як удень. Легко можна було б читати газету, надруковану дрібними літерами. За кілька кварталів від мене рвалися ручні бомби та торохкотіли кулемети, а здалеку раз у раз лупали важкі вибухи. Я вернулась до своїх попон і знову заснула.

Коли я прокинулася вдруге, на мене падало кволе жовте світло світанку. Це був світанок другого дня чікагської різанини. Я знов скралася до вікна. Важка хмара диму, подекуди прорізана червоними спалахами вогню, закривала небо. По той бік вулиці, спотикаючись, плентавсь якийсь нещасний раб. Одну руку він міцно притискав до тіла. За ним тягся кривавий слід. В його блудному погляді світився невимовний біль і жах. На якусь мить його погляд зустрівся з моїм, і я побачила в ньому німу скаргу пораненої і зацькованої тварини. Він угледів мене, але для нього між нами нічого спільного не було, і співчуття від мене він не сподівався. Зіщулившись, він поплентався далі. В цілому світі він ні від кого не міг чекати порятунку. Він був жертвою у величезному полюванні на ілотів