Петер Енглунд - Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

особи з пов'язками на руках», то останнім було нічим поживитися: вони забрали лише друкарську машинку дивізійного штабу.)

В Австрії настрій став жвавішим і водночас загрозливішим. На кожній станції одні солдати залишали потяг, зазвичай, протверезіши, натомість інші сідали в нього, зазвичай п'яними. В останню добу багато стріляли. Крадіжки й загрози стали зовсім відвертими. У потягці до Будапешта Келемена супроводжували його денщик Фері, конюх Ласі та один з ординарців, Бенке. Усі вони захищали його і навіть сховали його вантаж у вугільному відсіку паровоза.

Сутеніє. За вікнами видно вогні. Позаду, з товарних вагонів, долинають радісні вигуки і постріли. Потяг зупиняється на черговий станції. Поміж солдатів збільшується напруження. У відчинені двері вагонів вони посилають один збройовий залп за іншим. Кілька солдатів стовпилися поблизу напівпорожнього офіцерського вагона: вони кричать, погрожують кулаками, вимагають грошей на випивку. Лунають постріли. Вікна розбито, скалки скла сиплються на підлогу. Перш ніж трапляється щось серйозне, потяг знову рушає, і крикуни розсідаються по вагонах.

Обабіч зрешечених кулями вагонів з'являються будинки. Це передмістя Будапешта. Потяг робить коротку зупинку на полустанку в Ракосі. Уже опівночі. Келемен зі своїми трьома супутниками користуються можливістю і зістрибують з потяга. Але почуття полегшення від того, що він повернувся до рідного міста, ефемерне. Один залізничник попереджає їх про хаос, що панує: люди, які називають себе революціонерами, тиняються вулицями, грабують магазини, зривають знаки відмінності, медалі з офіцерів, які повертаються, відбирають у них речі.

«Пригнічений», ретельно сховавши свої військові знаки відмінності під шинеллю, Келемен залишив полустанок і попрямував тихими, пустельними, темними вулицями на пошуки хоч якогось транспорту. Він так хотів узяти з собою додому речі: сідло, вогнепальну зброю, шпагу й інше — все те, що було з ним з 1914 року. За годину він нарешті зумів зупинити візника, який прямував до стайні.

Запхавши вантаж під сидіння, Келемен та його супутники поїхали в місто. О четвертій годині ранку вони дісталися батьківського дому Келемена. Він подзвонив біля воріт. Жодної відповіді. Подзвонив знову. Знову нічого. Нарешті з’явився брамник. Він обережно, сторожко крався через темний внутрішній дворик. Келемен покликав його на ім'я та скинув з себе шинель, щоб показати свої знаки відмінності. Брамник «захоплено» привітав маленьку компанію і відчинив важкі ґратчасті двері, пропустивши всередину Келемена та інших. На вантажному ліфті вони піднялися на кухню. Не бажаючи будити батьків, Келемен ліг спати в гардеробній.

Епілог

І ось настав кінець.

Для Лаури де Турчинович війна завершилася тієї миті, коли пароплав перевіз її з трьома дітьми через Атлантику, з Роттердама до Нью-Йорка. І навіть якщо ця довга подорож дала їй змогу потроху оговтатися і повернутися до мирного життя, зустріч з великим містом виявилася приголомшливою. Щільний людський потік на тротуарах стомлював її, а висотні, широкі нью-йоркські будівлі лякали її: їй весь час здавалося, що ось-ось з-за них вилетить літак і скине бомбу. Але найбільше її дратувало, що лише дехто з тих, кого вона зустрічала, турбувалися про події у Європі: «їхня байдужість просто нестерпна». Вона ще не знала, що ніколи більше не повернеться до Польщі та не побачить свого чоловіка Станіслава.

Ельфріда Кур перебувала там же, де чотири роки тому її застав початок війни, — в Шнайдемюлі. Принаймні, одне було як колись: перед редакцією газети юрмився люд, і події змінювали одна одну так само стрімко, як 1914 року, тому останні новини писали від руки, синім олівцем, на газетному папері. Але на відміну від обстановки чотирирічної давнини, хаосу стало більше, а єдності — менше. Ельфріда бачить хлопчика, який невтішно ридає: він сказав щось не так, і хтось у натовпі відважив йому ляпаса. Крики «ура» лунають рідше, натомість тривають запеклі дискусії. Солдати ходили вулицями й співали пісні. У лейтенанта, який почав кричати на них, збили з голови кашкет. Збліднувши, він пішов вивуджувати його з рівчака. Якісь цивільні назвали солдатів зрадниками. Ельфріда побігла додому. Незабаром до неї у двері подзвонили. Це був друг її брата, Андровскі. Упавши на стілець, він видихнув: «Війні кінець! Хай живе війна!» Потім прийшов брат. У нього не було кашкета й ременя, форма вся пошарпана, ґудзики відірвано, погони також. Обличчя видавало шок і розгубленість. Андровскі почав сміятися над його виглядом, і брат, трохи повагавшись, нарешті посміхнувся.

Для Володимира Літтауера війна закінчилася зимового дня в Петрограді, куди він приїхав після того, як ревком змістив його з посади командира ескадрону. У нього залишалася лише невелика жменька друзів ще довоєнних років. Найважче йому було розлучатися зі своїм конем на прізвисько Москаль. У Петрограді він знайшов спеціальний військовий комітет, який перевіряв придатність до військової служби офіцерів, які отримали поранення. Мета Літтауера була простою: «Надати законного вигляду моєму дезертирству». Йому раптом згадалося, що одного разу, коли він ще навчався, пошкодив коліно. «Лікарі обстежили мою ногу, і за кілька хвилин я тримав у руках свідоцтво про звільнення від військової служби». Політична обстановка була нестабільною, майбутнє видавалося туманним. Він жив у батька на Мільйонної вулиці, біля Зимового палацу, в просторій, комфортабельній, чудово обставленій квартирі. Вони відчували нестачу їжі. Звичайною вуличною картиною стали демонстрації та черги по хліб. Літтауеру було незатишно, коли він припинив носити військову форму. Немов новий громадянський одяг був для нього непридатним.

Для Павла фон Геріха війна завершилася його стрибком через траншею. Він упав так невдало, що знову пошкодив собі хворе коліно. Він скористався нагодою, щоб залишити фронт і ніколи більше туди не повертатися: «З радістю і полегшенням я залишив полк і попрямував у польовий госпіталь, а звідти вже поїхав до Петербурґа. Благополучно діставшись міста, я подав прохання про відставку і почав збиратися додому до Фінляндії». Країну, де він виріс, охопили хвилювання. Говорили про те, що Фінляндія може здобути незалежність. Говорили ще й про те, що там, напевно, почнеться громадянська війна. У такому випадку він візьме в ній участь. На стороні білих.

Ріхард Штумпф все ще перебував у Вільґельмсхафені. Первісне безумство завершилося врешті-решт істерикою. Поширилася чутка, що їх зрадили, що до них прямують віддані старому режиму війська: «На вулицях діялося якесь божевілля. Озброєні люди ходили взад-вперед; можна було побачити навіть жінок, які тягли ящики з боєприпасами. Яке безумство! Чи такого кінця всі очікували? Хіба після п’яти років жорстоких боїв ми повинні тепер повернути зброю проти власних громадян?» Занотовуючи ці рядки