Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

увагу, але врешті-решт людина не може згадати їхніх лиць, зате добре пам’ятає машини!

— А у мене що обличчя негарне? — сердито спитала Рената.

— У тебе обличчя зовсім інше! У тебе — гарне і дуже виразне! Якщо дивитися на тебе поруч із машиною, то навпаки — запам’ятаєш обличчя і особливо очі, а машину відразу забудеш!

— Чому?

— Бо ти своїм поглядом кого завгодно до стінки припреш! Особливо, коли сердишся! Ти свій погляд у дзеркалі бачила? Коли ти на мене сердито дивишся, у мене мурашки по спині бігають!

— Можна подумати, що я часто серджуся, — промовила Рената м’якше і задумалася: «А може, я справді дуже різка?»

— Нові замовлення є? — спитала вона, цього разу зовсім миролюбно.

— Повно! Я саме відповідаю на запити! Ти, до речі, обіцяла взяти на себе обов’язки секретарки!

— Звісно! Я вже веду щоденник візитів! Хочеш, можу зараз обновити, — вона кивнула на ноутбук.

— Зараз не треба, — Вітас полегшено зітхнув, зрадівши зміні настрою Ренати. — О дванадцятій приїде Віола, о пів на першу — перший клієнт, ось тоді підходь інколи до ноута і записуй нових замовників!

Рената замкнулася у ванній кімнаті і почала розглядати своє обличчя в невеликому «портретному» дзеркалі, що висіло над умивальником. Кілька разів зробила «сердитий погляд», тоді спробувала зробити «добрий». Справді, «сердитий» у неї виходив легко і з першого разу. А «добрий» був якимось сумним, невпевненим.

«Гаразд, — подумала Рената. — Бог із нею, з цією Віолою! Вітас має рацію, у неї абсолютно невиразне обличчя! А що, коли вона знову залишиться ночувати?»

Цього разу думки про те, що Віола, можливо, залишиться у них на ніч, не викликали у Ренати різкого спротиву. Але далі думати про перукарку з Анікщяя не хотілося.

Віднесла Ґуґласу попоїсти. Відкрила бляшанку котячих консервів і опустилася навпочіпки біля мисочки Спамаса. На блюдці з минулого вечора лежала не з’їдена котяча їжа.

— Спамасе, Спамасе! — гукнула дівчина кота, озираючись навсібіч. — Киць-киць! Ходи їсти!

У вітальні кота не було. У спальні також.

— Мабуть, надвір вибіг! — припустив Вітас, не відволікаючись від монітора ноутбука.

Рената стала згадувати, коли бачила кота востаннє. Вчора точно не бачила, але вчора вранці вона поклала в мисочку котячий паштет із курки, а до вечора вона знову була порожньою!

«Ну й характер у цього кота, — подумала. — Ніякий він не домашній, а по-справжньому дикий!»

Увечері котячий корм так і лежав на блюдці. Рената кілька разів визирала у двір, кликала Спамаса, поглядаючи на жовтий «смарт» Віоли, на свій червоний «фіатик» і на різні, але завжди дорогі машини клієнтів, які тепер самі легко знаходили дорогу в Пієнаґаліс за допомогою Ґуґла і за допомогою покажчиків, які Вітас розставив уздовж замерзлої ґрунтової дороги.

О шостій білий «ленд-ровер» відвіз останнього за цей день задоволеного клієнта з його біло-блакитним котом. Не пофарбованим, а «відкольорованим у бік блакитного», як сказала Віола, коли зайшла слідом за Вітасом в обійстя. Обоє виглядали втомленими, і Рената раптом їх обох подумки пожаліла. Зробила їм чаю і повернулася на кухню, щоб перевірити м’ясо.

Віола також зайшла на кухню. Запропонувала свою допомогу. Рената доручила їй очистити зварені овочі та перетовкти їх на пюре за допомогою дерев’яного товкача.

— Можна, я у вас переночую? — обережно спитала гостя.

— Так, звісно, — Рената кивнула. — Якщо тобі на дивані буде зручно!

— Буде, — запевнила Віола.

— А як твій чоловік? — поцікавилася Рената, нарізаючи огірки для салату.

З виразу обличчя гості відразу збагнула, що запитання їй не сподобалося.

— І нести важко, і кинути шкода, — видихнула гостя і кинула погляд на Ренату. — Зачекаю ще трохи — може, сам піде! — додала вона довірливо.

— У пюре треба перцю і оливкової олії, — підказала Рената, помітивши, що Віола з дорученим завданням уже практично впоралася.

Вечеряти сіли за чверть сьома. Поки жінки поралися на кухні, Вітас відсунув ноутбук на середину столу, виставив пляшку «Три дев’ятки» і наповнив чарки, які тепер разом із чітко розставленими стільцями визначали по півколу місця сидіння трьох телеглядачів.

Як тільки почалася програма, Вітас підняв тост за успіх їхньої фірми і наполіг, аби дівчата випили бальзам до дна. У першому сюжеті телеведучий розповів про успішного програміста, котрий переїхав із Вільнюса в село і став розводити рідкісних овець французької породи. Симпатичний хлопець у спортивному костюмі — той самий програміст — пройшовся разом із телеведучим від свого сучасного і великого будинку через поле до ферми і став кликати овець французькими іменами. Рената зареготала, коли вівці, почувши «Монік» або «Бернар», цілеспрямовано бігли до господаря, який стояв по інший бік дротяної загорожі.

Другий сюжет — вже про Пієнґаліс, Вітаса, Віолу і пані з кроликом — змусив усіх присутніх за вечерею напружити слух і зір. Розповідь про фірму Вітаса тривала майже десять хвилин, явно довше, ніж сюжет про програміста-вівчара. Рената всміхнулася, коли на екрані виникла стіна їхньої комори й її червоний «фіатик». Її усмішка, правда, зникла, коли камера показала чаювання в будинку і саму Ренату — збентежену і мало не перелякану.

«Це коли я попросила не задавати мені запитань», — згадала Рената.

На екрані тим часом виникла Віола, і вона, заливаючись солов’єм, щось теревенила про те, що для шерсті тварин використовуються ті ж фарби, що й для волосся, і що при бажанні повернути їхнім тваринам натуральний колір набагато легше і швидше, ніж людині, котра пофарбувала волосся.

Ренаті тепер здавалося, що сюжет якийсь занадто довгий, що час уже закінчувати, бо нескромно показувати їхній хутір, її будинок так довго на всю країну.

І тут тележурналіст, той самий, котрий приїжджав до них, а перед тим, як приїхати до них, саме побував у програміста-вівчара, повідомив, що тепер вони вирушають під Друскінінкай у гості до молодої пари, яка займається вирощуванням і експортом поштових голубів.

Вітас підвівся, дотягнувся рукою до ноутбука і опустив його монітор-накривку. У вітальні стало незвично тихо. Тихо і тривожно.

Рената озирнулася на миску з котячою їжею. Вона так і лежала неторканою.

— Спамас кудись подівся, — промовила вона.

— Ну й дідько з ним! — мимохідь відреагував Вітас.

— А я, до речі, оголошення про його зникнення ще зі стіни салону не зняла! — згадала Віола.

— А що, салон тепер не працює? — спитала Рената. — Ти ж тепер тут?

— Працює! Вранці я, а з дванадцятої — Лайма, моя учениця.

Уночі Рената кілька разів прокидалася, перевіряла рукою —