Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

Ну. А ми робимо — і страйк тим зриваємо. Бо їм два з половиною центи платять.

— Та на таке й не прогодуватися.

— Знаю,— стомлено промовив Том.— Ось чому вони застрайкували. А вчора вночі, певно, страйк задушили. І, мабуть, нам сьо’дні два з половиною платитимуть.

— Ну, як ці сучі діти...

— Отож, тату! Бачите? Кейсі був і лишився... хорошою людиною. Чорт забирай, у мене це в голові не вкладається. От не стало його — і все: просто голову розтрощили. Ісусе! — Він затулив очі долонею.

— Ну, що робитимемо? — спитав дядько Джон.

Тепер Ел устав.

— Ну, далебі, я знаю, що робити. Піду звідціля — і все.

— Ні, ні, Еле,— заперечив Том.— Ти нам зара’ потрібен. Винен ті’ки я. Я в небезпеці. Скоро встану на ноги — і мушу йти.

Мати досі поралася біля пічки. Обернула голову, щоб розчути розмову. Поклала сало на сковороду, і коли воно засичало, розжарившись, виклала туди тісто.

Том провадив:

— Ти повинен лишитися, Еле. Ти повинен дбати за вантажівку.

— Набридло.

— Нічо’ не можу поробити, Еле. Це твоя сім’я. Ти можеш усім помогти. А я для вас небезпечний.

Ел сердито пробурчав:

— Ну чому я не можу влаштуватися в гаражі!

— Пізніше... мабуть.— Том дивився повз нього і побачив Ружу Шаронську, яка лежала на матраці. Її величезні очі були широко розплющені.— Не бійся,— звернувся він до неї.— Не бійся. Сьо’дні в тебе буде молоко.

Вона повільно кліпнула очима і нічого не відповіла.

— Нам тре’ знати, Томе,— сказав батько.— Як гада’ш: ти того вбив?

— Не знаю. Темно було. Хтось мене вдарив. Ще не знаю. Сподіваюся, що так. Сподіваюся, я вбив того клятого виродка.

— Томе! — скрикнула мати.— Не кажи так.

З вулиці почувся шум багатьох машин, які повільно їхали. Батько підступив до вікна і визирнув.

— Приїхала сила-силенна якихось нових людей,— сказав він.

— Думаю, задушили страйк,— відповів Том.— Думаю, вам платитимуть два з половиною центи.

— Але ж тоді хоч крутися, хоч бігай, а їсти нічого буде.

— Я знаю,— відповів Том.— Їжте персики-падалиці. Це вас підтримає.

Мати скінчила з тістом і розмішала каву.

— Слухайте-но,— сказала неня.— Мені сьо’дні відпустять кукурудзяної каші. У нас буде каша з кукурудзяного борошна. А коли купимо достатньо бензину, то поїдемо ’відси. Тут недобре. Ні, не пущу я Тома, серце не на місці буде. Ні, сер.

— Не можу я лишатися, ма’. Я ж казав, що вас усіх на небезпеку наражаю.

Вона підняла підборіддя.

— Ось що ми зробимо. Усі сюди, поїжте оце, а потім ідіть на роботу. Я підійду, щойно посуд помию. Нам тре’ побільше заробити.

Вони поїли перепічок — таких гарячих, що аж сичали в роті. Випили кави, налили собі ще по чашці й теж спорожнили нову порцію.

Дядько Джон похитав головою над тарілкою.

— Не схоже на те, що на нас кара не впаде. Б’юсь об заклад, це все мої гріхи.

— Та заткни пельку! — закричав батько.— Не до твоїх гріхів зара’. А тепер ходімо. Діти, ви теж ідіть — поможете. Твоя правда, жінко. Тре’ нам ’відси забиратися.

Коли всі вийшли, мати подала тарілку і чашку Томові.

— Поїв би ти хоч трохи.

— Не можу я, ма’. Усе страшенно болить, жувати не можу.

— Ліпше спробуй.

— Ні, не можу, ма’.

Вона присіла на краю його матраца.

— Ти повинен сказати мені,— сказала вона.— Мені тре’ поміркувати, уявити, як там було. Мені тре’ всю правду знати. Так що там Кейсі зробив? За що вони його вбили?

— Він просто стояв, його ліхтарем освітили.

— Що він сказав? Можеш пригадати, що він сказав?

Том відповів:

— Авжеж. Кейсі сказав: «Ви не маєте права морити людей». Але потім отой гладун обізвав його «червоний сучий син». А Кейсі сказав: «Ви не відаєте, що творите». І тоді отой гладун забив його.

Мати опустила очі. Вона щосили стиснула руки.

— Отак він сказав: «Ви не відаєте, що творите»?

— Так!

Мати промовила:

— От якби бабуня змогла ’го почути.

— Ма... я ж не відаю, що творю, коли дихаю. Я ж навіть не знав, що збирався таке зробити.

— Усе гаразд. Я хтіла б, аби ти не робив цього. Я хтіла б, аби тебе там не було. Але ти зробив те, що повинен був зробити. Не можу тебе звинувачувати.— Вона підійшла до пічки і занурила шматину в нагріту воду.— Ось,— мовила неня.— Приклади до обличчя.

Він приклав теплий клапоть собі до носа й щік — і здригнувся, наче від жару.

— Ма’, ввечері я від вас піду. Не можу я, аби родина через мене страждала.

Мати розгнівано заговорила:

— Томе! Багато чо’ я не розумію. Але якщо ти підеш — то нас ослабиш. Це тягтиме нас униз.— Вона провадила: — Був час, коли ми жили на землі. У кожного межі були. Старі люди вмирали, а молоді народжувались, і ми завше були одним цілим — були сім’єю... і все начебто було нам просто і ясно. А тепер нам нічо’ не ясно, нічо’. Нічо’ прямо не бачу. Нема нічо’, нічо’ нас не тримає, не збагнути. Ел — він усе чо’ось прагне, пнеться кудись, стриба, нейметься йому. А дядько Джон — ні се ні те. Татко себе втратив. Не голова він сім’ї більше. Ми розпадаємося, Томе. Нема сім’ї зара’. А Ружа Шаронська...— вона озирнулася довкола, і її погляд зустрівся з широко розплющеними очима дочки.— У неї буде маля — а чоловіка нема. Я нічо’ ще не знаю. Намагаюся далі її вдержати. Вінфілд — а що з ним буде, за життя такого? Дичавіє, та й Руті — обоє як звірята. Ні в що віри не маю. Не йди, Томе. Лишись і поможи.

— О’кей,— утомлено сказав він.— О’кей, не повинен я, хоча й дарма це. Знаю.

Мати підійшла до балії, вимила олов’яні тарілки і витерла.

— Ти не спав.

— Ні.

— Ну поспи. Я бачила: у тебе одежа геть змокріла. Я розвішу на пічці сушитись.— Вона закінчила поратися.— Я зара’ йду. Фрукти збирати. Руже Шаронська, як хтось зайде — Том хворий, чуєш? Не пускай нікого. Чуєш? — Ружа Шаронська кивнула.— Ми вернемось опівдні. Виспися, Томе. Мабуть, ми зможемо ’відси виїхати вже ввечері.— Вона стрімко