Стендаль - Червоне і чорне, Стендаль

сама уява, що врятувала його душу від згубної отрути золота, сповнила його шаленим бажанням домогтися для своєї дочки високого титула.

Протягом останніх шести тижнів маркіз, підкоряючись раптовій примсі, то хотів збагатити Жюльєна,- бо бідність здавалась йому чимось ницим, ганебним для нього, пана де Ла-Моля, і неприпустимим для чоловіка його дочки, і він розкидався грішми,- то його уява кидалася в інший бік, і йому здавалось, що Жюльєн зрозуміє німу мову цієї щедрості, змінить ім'я, переселиться в Америку і напише Матильді, що він для неї більше не існує. Пан де Ла-Моль уявляв собі, ніби цей лист уже написаний, і спостерігав за його впливом на Матильду.

Того дня, коли справжній лист Матильди збудив його від цих юнацьких мрій, він після довгих міркувань про те, як би вбити Жюльєна або примусити його зникнути, раптом запалився бажанням створити йому блискуче становище. Він дасть йому ім'я одного з своїх маєтків; а чому б не передати йому й титул? Герцог де Шон, його тесть, не раз казав йому після того, як його єдиний син був убитий в Іспанії, що хоче передати свій титул Норберу.

Не можна заперечувати,- Жюльєн має видатні ділові здібності, він сміливий, можливо, навіть блискучий,- казав собі маркіз.- Але в глибині його натури я бачу щось страшне. Таке враження справляє він на всіх, отже, тут щось є. (І чим важче було збагнути, в чому полягає це щось, тим більше воно жахало палку уяву маркіза).

Моя дочка якось дуже влучно висловила це (в листі, який ми не наводимо): «Жюльєн не приєднався ні до якого салону, ні до якої кліки». Він не забезпечив себе нічиєю підтримкою проти мене на той випадок, коли я його покину... Невже це тому, що він не розуміє сучасного стану суспільства? Я казав йому кілька разів: «Домогтись певного становища, висунутись можна тільки через салони».

Ні, він позбавлений тієї прокурорської спритності й лукавства, що не пропустить жодної слушної хвилини, жодної нагоди... Він мав вдачу зовсім не в дусі Людовіка XI. З другого боку, я помічаю, що він керується далеко не високими правилами... Це щось незрозуміле для мене... А може, він прищеплює собі ці правила, щоб не давати волі своїм пристрастям?

Зрештою, ясно одне: він не терпить зневаги, саме цим я держу його в руках.

Щоправда, йому чужий культ родовитості, в нього нема природженої поваги до нас. Це його вада; та, зрештою, як семінарист, він мав би жадати лише грошей та всіляких життєвих благ. А в нього зовсім не те - він ні за що в світі не стерпить зневаги».

Лист дочки поставив пана де Ла-Моля перед необхідністю прийняти нарешті якесь рішення.

«Так ось, насамперед треба з'ясувати найголовніше: чи не тому наважився Жюльєн залицятись до моєї дочки, що він розраховував на мою любов до неї і на мої сто тисяч екю ренти?

Матильда це рішуче заперечує... Е, ні, дорогий пане Жюльєн, в цьому питанні я не дозволю себе обманути.

Що це - справді глибоке раптове кохання, чи просто низьке бажання підвестись, домогтися високого становища? Матильда передбачлива, вона відразу зрозуміла, що таке підозріння може згубити його в моїх очах, а тому зробила таке признання - ніби вона перша покохала його...

Невже така горда дівчина забулася б до того, що одверто виявляла б йому своє почуття? Потиснути йому руку в саду, увечері, який жах! Невже в неї не було сотні інших, менш непристойних способів показати йому, що вона його відзначає.

Хто виправдується, той викриває себе. Не вірю я Матильді!..»

Міркування маркіза того дня були далеко послідовніші, ніж звичайно. Проте звичка перемогла, і він знову вирішив відтягти справу й написати дочці, бо в них зав'язалося листування з однієї кімнати особняка в другу. Маркіз не наважувався обговорювати це питання з Матильдою й переконувати її. Він боявся піддатись їй і раптом згодитись на все.

 

Лист:

 

«Стережіться, щоб не наробити нових дурниць; ось Вам патент на чин гусарського лейтенанта на ім'я пана кавалера Жюльєна Сореля де Ла-Верне. Ви бачите, що я для нього роблю. Не суперечте мені, не запитуйте ні про що. Хай він виїде протягом доби до Страсбурга, де стоїть його полк. Ось вексельний лист моєму банкірові; виконуйте беззаперечно».

 

Кохання й радість Матильди були безмежні. Вона хотіла скористатись з перемоги й негайно відповіла:

«Пан де Ла-Верне кинувся б до Ваших ніг, не тямлячи себе від вдячності, якби він знав про те, що Ви зробили для нього. Але при всій своїй великодушності мій батько забуває про мене,- честь Вашої дочки в небезпеці. Чия-небудь нескромність може заплямувати її навіки, і тоді двадцятитисячна рента не змиє цієї ганьби. Я пошлю патент панові де Ла-Верне тільки тоді, коли Ви дасте мені слово, що протягом наступного місяця моє весілля відбудеться прилюдно у Віллек’є. Невдовзі після цього терміну, що його я благаю Вас не переступати, Ваша дочка не зможе з'являтись в товаристві інакше, як під ім'ям пані де Ла-Верне. Яка я вдячна Вам, любий тату, за те, що Ви врятували мене від прізвища - Сорель...» І таке інше, і таке інше.

Відповідь була несподівана:

«Слухайтесь або я відмовлюсь від усього. Тремтіть, необережне дівча! Я ще не знаю, що таке Ваш Жюльєн, і Вам це відомо ще менше. Хай він їде в Страсбург і виконує свої обов’язки. Про свої дальші наміри сповіщу через два тижні».

Ця рішуча відповідь вразила Матильду. «Я не знаю, що таке Жюльєн», ці слова заполонили її уяву, і вона поринула в чарівні мрії, які здавались їй реальністю. «Розум мого Жюльєна не підганяється до тісного крою салонного зразка, і, хоч це й доводить вищість Жюльєна, батько не вірить йому саме через це...

Проте, якщо я не поступлюся забаганці мого батька, може зчинитись публічний скандал, а розголос погано вплине на моє становище у вищому світі і може навіть пошкодити мені в очах Жюльєна. А вже після такого розголосу... жалюгідне існування принаймні років на десять. А проте, якщо я вчинила таке безумство - вибрала чоловіка лише за його особисті достоїнства, то тільки величезне багатство може врятувати мене від глуму. Якщо я житиму далеко від батька, він, у його літах, може мене забути... Норбер одружиться з якою-небудь принадною, спритною жінкою. Адже ж звабила старого Людовіка XIV герцогиня Бургундська...»

Вона вирішила скоритись, але нічого не сказала Жюльєнові про цей другий батьків лист: при його несамовитій