Марко Марчевський - Острів Тамбукту, Марко Марчевський

— Кажіть!

— Я певен, що коли поговорю з вождем селища, він погодиться здатися без бою.

— Чому ви так думаєте? — капітан погасив цигарку у фарфоровій попільничці і сів навпроти мене. — Адже вождь сказав, що битимуться до останньої краплі крові? Я з них виціджу всю їхню нечисту кров…

— Так сказав тана Боамбо, це вірно. Він головний вождь усього племені. Але, крім нього, в кожному селищі є ренгаті — малий вождь. Саме малий вождь селища, яке ви хочете знищити, мій близький приятель і навіть трохи родич.

— Родич? Ви знущаєтесь з мене!

— Нітрохи. Пізніше я вам розповім, як ми стали з ним родичами. Гадаю, що він згодиться скласти зброю. Чому б не спробувати?

— Ми прийшли сюди не для того, щоб робити спроби! І ніяких переговорів! Я говоритиму з їхніми малими й великими вождями тільки мовою гармат і кулеметів!

Він підвівся. Розмова була закінчена.

Я вийшов на палубу. Вдалині показалося Каліо. Через годину «заговорять» гармати, і воно буде перетворене на згарище. Скільки невинних людей загине!.. Загине й Зінга. Ні-ні! Я мушу відвернути нещастя, але як? Капітан невблаганний!

Я знову підійшов до нього. Він стояв на палубі і роздивлявся в бінокль селище.

— Пане капітан!..

Він оглянувся. Бінокль повис на грудях.

— Я гарантую, що вождь Каліо здасть селище разом з його жителями без бою.

Капітан похмуро спитав:

— Ви гарантуєте?

— Так, гарантую! Я дуже добре знаю його. Ходив до нього в гості. Ми з ним немовби побратими. Я йому скажу, що ви його нагородите…

— О, звичайно! — посміхнувся капітан, і його жовті зуби блиснули на сонці.

— Як тільки він здасть селище, інші вожді наслідують його приклад. Вони, як вівці, — з болем сказав я, — рушила одна, інші самі підуть за нею.

— Можливо, ви праві, — промовив капітан і, глянувши на мене холодними очима, спитав: — Я не розумію одного: чому ви так турбуєтесь про дикунів? Чому так хвилюєтесь за них?

— Тому що… Як вам пояснити?.. Я хочу вам допомогти. Ми ж союзники? Крім того, я маю наречену, яка живе в тому селищі…

— Наречену? Хіба ці дикуни заручаються?

— Звичайно…

— Гаразд! — кивнув головою капітан. — Викладайте свій план.

У мене не було ніякого плану. Я просто хотів врятувати жителів Каліо — оце і все. Хотів врятувати Зінгу.

— Я зійду на берег, — швидко заговорив я, — умовлю вождя і жителів селища здатися без бою. Поясню, що їх чекає, коли не погодяться. Вони мене послухають. Якщо ви поставитесь до них добре, то й інші селища не чинитимуть опору.

— Гаразд! — знову кивнув головою капітан. — Треба берегти снаряди. Даю вам півгодини на переговори. Як тільки почуєте сигнал — гарматний постріл, одразу ж повертайтесь на підводний човен.

Я полегшено зітхнув. Півгодини досить, щоб тубільці втекли в джунглі, де ніякий снаряд їх не дістане.

Підводний човен став на якір недалеко від селища. Моряки спустили на воду гумового човна, і незабаром я вийшов на берег.

Скрізь було пусто. Амбо, певно, встиг попередити тубільців, і всі пішли в гори. А може, люди здалеку помітили підводний човен і втекли. Але чому залишили селище без охорони? Де стрільці? Якщо капітан побачить, що не зустріне опору, він висадить на берег солдатів і спалить усі хатини…

Я не збирався повертатися на підводний човен. Не було рації далі грати роль посередника, коли це даремно. Капітан Сігеміцу хотів захопити острів, підкорити всі племена або знищити їх — і ніщо не могло йому стати на перешкоді. Не можна чекати пощади від людей, які перетворили увесь світ на пекло. В цей час Німеччина і Японія були в зеніті своєї слави — на заході війська Гітлера досягли Ла-Маншу, на сході — Волги, на півночі — Шпіцбергену, на півдні наступали на пустелі Африки; японці були в Китаї, а їхні підводні човни шастали навіть у Індійському океані. Хто б міг переконати капітана, що він не зможе підкорити якесь «дике» плем'я?

«Так, — сказав я собі, — моя роль посередника скінчилася, час іти в гори до Боамбо».

Треба було поспішати, бо незабаром почнуть стріляти гармати… І справді, в ту ж мить пролунав постріл — це був умовний сигнал повертатися. Але замість того, щоб іти до підводного човна, я рушив у джунглі…

Тільки-но я заглибився в ліс, як повз мене просвистіла стріла і застряла в дереві.

— Не стріляйте, комунатуа! — крикнув я. — Не стріляйте, я ваш лапао!..

З дерева зіскочив молодий тубілець і крикнув:

— Комунатуа! Це наш пакегі!

З сусідніх дерев злізло ще кілька тубільців і оточили мене.

— Ти прийшов з великого човна, — сказав один, люто дивлячись на мене. — Ти був у жовтих дияволів. Ти наш ворог.

— Так, я був у жовтих дияволів, — повторив я. — А зараз іду до тани Боамбо. Але перед цим хочу поговорити з вашим ренгаті. Відведіть мене до нього.

Тубільці повели мене на берег. Тут я побачив те, що капітан не міг побачити навіть крізь бінокль: в кущах і між скелями причаїлося багато стрільців, які мовчки стежили за підводним човном, готові до бою. Серед них був і ренгаті. Він зустрів мене холодно.

Я пояснив йому, що Боамбо послав мене до жовтих дияволів сказати їхньому вождеві, щоб ішов геть з своїми великими човнами. Але жовтий вождь — уїн біля (погана людина) — не хоче йти звідси. Незабаром він почне пускати «блискавки» і спалить усі хатини.

— Але