Леся Холодюк - Браслет із знаком лева

Бойду здалося, що він навіть почув, як полегшено зітхнув Джо Ероут. Алістер би просто задля реклами продемонстрував лева як гаранта довіри місцевих жителів, але… то було тихе вдоволення… від розшукуваного. І тоді у Бойда засмоктало під серцем… Прийшов той, хто знає таємницю левової скарбонки!

— … ось вільна скринька, прошу, — повільно, на диво флегматично шамотів Бойд, нишком слідкуючи за Ероутом. Він догідливо розчинив дверцята, але Джо відкинув їх одними пальцями.

— Нам, здається, є про що поговорити.

Алістер напнувся струною. Вона, правда, уже вигравала в животі жалібну мелодію, таку зворушливу, що у Бойда мало не покотилася сльоза і йому відразу захотілося заплакати. Притулитися до широчезних грудей голландського бізнесмена Джо Ероута, такого набундюченого, і розповісти, НАРЕШТІ, вперше за стільки років, що йому набридло очікування, і що він не знає, як дати раду тамтій звірюці.

Однак ментальність англійської ділової людини переборола чуттєвість Бойда. Він не став хитрувати, але тепер говорив майже речитативом, у швидкому темпі слідуючи за мелодією, яку вигравала струна небезпеки у його кишках.

І, боронь Боже, ритм ну зовсім не на раз-два.

— Якщо ви впевнені у цьому, то я до ваших послуг!

Джо Ероут нічого не відповів. Натомість підступив ближче до левової скарбонки і заглибився у читання документа про оренду.

— … заплачено до двохтисячного року? — звів кошлаті брові.

— Як бачите, — розвів руками Бойд.

— Але у нас залишилося дуже мало часу, дуже. Тиждень-два, а може, всього лише один день.

— Що? — пустив півня Бойд.

Плечі начальника охорони теж здригнулися. Фантабеан Калі весь час стояв осторонь, опустивши голову. Він ніколи не втручався у розмову Бойда з клієнтами. А от після останньої фрази, сказаної прибульцем, відірвав погляд від підлоги.

Фантабеан Калі пильно дивився на незнайомця і на очі набігали хвилі тривоги, — він розумів зміст усієї розмови. Однак ніхто не звернув уваги на тихого, завжди спокійного чолов’ягу, ревносного блюстителя спокою і безпеки бойдівського банку.

— Відкриють тебе скоро, чудовиську, — поплескав Ероут лева по тельбуху. — І випотрошать.

Алістер зблід. Він уже уявив, як натовп озброєних палицями та стрілами туземців забутого у джунглях марга батаків добрався до його сховища і в один момент забрав з собою скарб. А Бойду лишив дулю, навіть без маку…

— Я тут, знаєте, воював у сорок п’ятому, — чомусь озираючись довкола, з напускною ноткою суму проказав Джо Ероут.

Він і далі продовжував пестити тельбух лева, обмацуючи кожен його м’яз. Навмисне розтягував слова, атакував Бойда з усіх сторін, і міг би на додачу до сказаного навіть вишкіритися, як той лев, що завмер у німій пересторозі.

Але Бойд уже взяв себе в руки.

— Якщо ви прийшли з левом у руці, як написано ось у цьому документі, — довга фаланга вказівного пальця тицьнула без особливих розрахунків і трапила саме у те місце тексту, де було написано…

Ероут ступив крок до стіни і вголос прочитав:

— Відкриє той, хто прийде з левом… Правильно написано.

— … у руці, прошу пана, — єлейно, голосом євнуха вставив Алістер. — А ваш, перепрошую, де?

— Браслет із такою ж пащекою, як у цієї тварюки, і є ключем… — відрубав Ероут.

Бойд хапнув повітря. Зухвалість голландського бізнесмена, його впевненість були непереборними. Кожну спробу взяти верх у розмові він відбивав чітко, аргументовано. Він знав, що робив.

— Дозвольте запросити вас на… — намагаючись не видати нервове скімлення струни, почав Бойд. Відіпхнув подалі Калі, присутність якого не дозволяла як слід зібратися з думками. Та й взагалі, цей чортів мовчун пхався невидимкою навіть у суть розмови, хоч ніколи не роззявляв рота.

— Я зупинився в готелі, — керував Ероут. — Можемо порозмовляти там сьогодні увечері. Чекаю.

Ероут вклонився і подався геть. Начальник охорони ледве встиг випередити його і відчинити важкі, вогнетривкі двері.

Бойд не ворухнувся. Навальна сила зустрічі та розмови, до якої він готував себе так довго, вираховуючи рік за роком межу свого бідування від скарбу марга Гінсутіон, здавила мало не мертвою хваткою, він майже фізично відчував біль скоцюрблених пальців на горлі Ріде. Але ж він дав собі клятву, жив з нею, пестив з жагою однолюба, навіть уві сні повторював те, єдине, до чого йшов усе життя — він не віддасть скарб тоба нікому!

З прісною водою вони таки прорахувалися. Хоч як не економили, а бочівка, остання із запасів, зроблених на одному з Мальдівських островів, катастрофічно порожніла.

— І у найближчі сім-вісім днів води не буде, — проскрипів Фатухелу і почав сам видавати кожному мало не по ковточку води. Усім, крім Марти й Мануси. Їм про це ніхто не посмів сказати. Але стара жінка здебільшого відмовлялася і жодного разу не нарікнула на брак води.

Нікому й на думку не спало запастися ще кількома бочівками спеціально для дитини. Вона вимагала свого і малого треба було купати.

Найбільше картав себе Маас.

— Головний, називається, знав, що Марта має народити, а невибачально прошляпив…

Здебільшого він сидів з заплющеними очима, спершись спиною на борт дхоу. Оживав, коли чув плач немовляти. Тільки це приводило лікаря до тями, а численні запитання молодих батьків, Марти й Майкла, давали можливість забути про свій недогляд.

Поки водна гладінь була більш-менш спокійна, вони йшли на моторі. Однак Фатухелу частіше хмурив брови — погода від самісінького ранку почала різко змінюватися. Вітрило прибрали і усі вдивлялися в небо, поплямоване кошлатими, майже чорними хмарами.