Олександр Іванович Шалімов - Дивний світ

Стонор неспокійно глянув на годинник:

— Довго порпаються…

Лікар, розвалившись на канапі, неквапливо потягував ром.

Зауваження Стонора розвеселило француза.

Він вискалив великі жовті зуби, хотів щось сказати, але махнув рукою; сміючись, налив собі ще рому.

Стонор спохмурнів і відсунув пляшку подалі від Жиро.

— Прошу вас, лікарю… Останніми днями ви знову зловживаєте цим. До речі, чи не спробувати ще раз зв’язатися з Ковальським?

— Марно, шефе. — Жиро зітхнув. — У ефірі тріщить голосніше, ніж у мене в голові.

— Спробуйте все-таки, а я подивлюся, що роблять Лоу та Рассел.

Лікар, похитуючись, пройшов у радіорубку, що прилягала до Великої кабіни, надів навушники, увімкнув передавач. Тріскотнява в ефірі наче зменшилася. Але що це?..

Маленькі очиці лікаря широко розплющилися. Може, йому здалося?.. Ні, ось знову. Уривчасте загрозливе виття звучало в навушниках. У лікаря пересохло в роті, і він умить протверезів. Ніколи в житті йому не доводилося чути нічого схожого. Виття затихло, відтак виникло знову. Це не могли бути атмосферні перешкоди. Чіткий ритм уловлювався у приголомшливій мелодії, повній болю, туги й невимовної люті. Лікар відчув, що весь холоне. Він зірвав навушники і відкинув убік. Але незрозуміла, страхітлива мелодія продовжувала звучати у вухах.

«Божеволію», — промайнуло в голові лікаря, і Жиро кинувся геть з радіорубки.

У Великій кабіні нікого не було. Лікар сперся руками об стіл, до болю закусив губи, намагаючись зібратися з думками. Коліна тремтіли. Він намацав пульс і розгублено сплеснув руками.

— Не менше двохсот…

Схопивши пляшку з ромом, приклав до губ. Зуби осоружно стукотіли об холодне скло.

Коли обліплені снігом Рассел і Стонор утягнули до Великої кабіни нерухоме тіло Лоу, лікар сидів край столу, безглуздо дивлячись у одну точку. Він не ворухнувся й тоді, коли Лоу вклали на канапу, і Рассел почав стягувати з метеоролога хутряний комбінезон.

Стонор озирнувся на лікаря.

— Чекаєте спеціального запрошення? Подивіться, що з ним. Джек знайшов його біля будки з приладами. Диво, що знайшов…

— З-зараз, — пробурмотів лікар, поволі наближаючись до канапи, на якій лежав Лоу.

Рассел уважно подивився на Жиро і тихо відсторонив його:

— Я сам… Ви відпочиньте…

Стонор стиснув кулаки.

— Ви все-таки не послухали мене, — неголосно сказав він лікареві. — І ось що вийшло, коли ви потрібні. Йдіть у коридор, а коли протверезієте, зачиніть люк.

Лікар, похитуючись, зник за портьєрою. Рассел зі шприцом у руках підійшов до Лоу.

— Він знепритомнів не від холоду, — відзначив Стонор. — Руки й ноги в нього теплі. Може, його вдарило об щось?

— Зараз дізнаємося, — сказав Рассел, встромлюючи голку в руку Лоу.

Через кілька миттєвостей метеоролог ворухнувся і розплющив очі.

— Випий-но, старий, — прошепотів Стонор, підносячи склянку до губ товариша.

Лоу проковтнув ліки й відкинувся на подушки. Погляд його поступово став осмисленим. Здавалося, метеоролог пригадує щось. Раптом у його очах промайнув переляк. Лоу зробив знак, щоб Стонор нагнувся.

— Перевірте, чи добре зачинені вхідні люки, — пробурмотів метеоролог, — там…

Він не встиг закінчити. Гучний крик заглушив завивання урагану. Портьєра відхилилася, і до Великої кабіни одним стрибком влетів лікар.

Він був без окулярів і шапки, його руде волосся стояло сторч, обличчя було перекошене від жаху.

— Допоможіть! — верескливо закричав він, вхопившись за Стонора. — Мерщій! Зараз він увійде. Ой-ой!..

Стонор із зусиллям відштовхнув лікаря, зробив крок до виходу в коридор і зупинився в нерішучості, у пошуках якоїсь зброї.

В цей час електролампи, що освітлювали Велику кабіну, почали поволі згасати. Лікар ахнув.

— Мерщій до генератора, Ральфе! — пролунав у згущуваному мороці голос Рассела. — Я подивлюся, хто там.

Рассел із пістолетом в одній руці і ліхтарем у другій зробив крок у коридор.

— Стріляй, якщо побачиш когось! — крикнув Лоу, намагаючись піднятися з канапи.

… Стонор тремтячими руками шарив по розподільному щиту електростанції. Ось рубильник, що перемикає мережу на акумулятори.

«Слава Всевишньому, світло з’явилося знову».

Вихопивши з шухляди столу пістолет, Стонор кинувся до Великої кабіни, різким рухом відкинув портьєру. Потягнуло холодом.

По сходах з верхнього коридору поволі спускався Рассел. Він ретельно зачинив двері, що вели на сходи, засунув важкий засув і опустив портьєру, відтак кинув на стіл якийсь блискучий предмет. Це були розчавлені окуляри лікаря.

— Хто там був? — запитав Стонор, уважно дивлячись на молодого астронома.

— Не знаю. Нікого не бачив.

— Люк був відчинений?

— Так, але біля нього не було слідів. Лише розчавлені окуляри.

— Нісенітниця! — підняв голову Жиро. — Воно вилізло з темряви й хотіло схопити мене. Я зумів вивернутися, але в нього залишилася моя шапка й окуляри.

Рассел мовчки вказав на рештки окулярів, що лежали на столі.

— Що тобі приверзлося, Рішаре? — запитав Стонор, упритул дивлячись на француза.

— Сам не розумію, що це було. Тварина чи примара…

— Примара, — глузливо повторив Стонор, — так-так…

— Ти, звісно, можеш мені не вірити, — мало не плачучи, заперечив лікар. — Я справді хильнув зайвого. Але якби ти почув, що довелося чути мені… — лікар схлипнув. — Іди послухай, що коїться в ефірі. Йди, йди.

Стонор пройшов у радіорубку, надів навушники, почав крутити ручки налаштування.

— Звичайна тріскотня, вочевидь, пов’язана з полярним сяйвом, — сказав він нарешті, відкладаючи навушники.

— Може, я справді божеволію, — пробурмотів лікар, хитаючи головою.

Лоу, сівши до столу, уважно розглядав рештки окулярів.

— Добряче понівечило, — стиха відзначив він, підсовуючи Стонорові розплющену оправу. — Можна подумати, що вони побували під пневматичним молотом.

— Він сам