Роман Іванович Іваничук - Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

завіси, які, досягнувши зрілого віку, вже не матимуть потреби просити політичних притулків, ставати внутрішніми емігрантами й примітивними нуворишами, що втрачають честь і глузд, і сумління на вид небаченого досі багатства: нова державна система стане предметом їхнього освоєння, цивілізованого бізнесу і джерелом влаштованості. Вони й візьмуть до рук державне кермо, яке відвоювали в окупантів батьки, котрі – роздерті на три непримиренні суспільні угруповання – дати раду з ним не могли.

Звісно, цього всього я ще не знав, коли кинувся у світові мандрівки, витрачаючи на них усі свої літературні заробітки. Можливо, таку перспективу бачили прозірливіші од мене люди, я ж констатую тільки те, в чому пересвідчився сьогодні сам: при народженні нових сил у суспільстві я був присутній.

Прозірливими були й керівники більшовицької системи: змушені розвитком історичного поступу підняти завісу, вони намагалися обмежити міграційний рух соціалістичними країнами – в капіталістичні впускали тільки фахівців після тотальних перевірок й під недремним наглядом кагебістів, проте знайомство посполитих з життям країн так званої «народної демократії» справляло теж не бажаний для більшовизму ефект: воно підтверджувало порочність соціалістичної системи на будь-якому суспільному ґрунті.

Ми з дружиною відвідали Болгарію, потім подалися в круїз по Середземному морі й Атлантиці, досягаючи екватора; в цих поїздках я вчився дивитися на світ, як той в’язень, що вийшов з темниці й поволі звикає до світла; то вже пізніше подамся дорогами, які дадуть мені матеріал для творчості.

Першою такою мандрівкою була поїздка на Кубу.

На початку шістдесятих Куба стала дуже модною: кожен прагнув побачити на Західній півкулі землю, названу Островом Свободи. Мало хто тоді міг або хотів збагнути фальш, закладений у цій назві, – люди начебто намагалися забути непохитну істину: кожна революція починається з романтики, а закінчується гільйотиною.

Але світ насправді був вражений: молоді кубинські патріоти на чолі з двометровим бородатим красенем Фіделем Кастро взяли штурмом казарми Монкадо й змели з острова режим Батісти. Сполучені Штати Америки, раді позбутися скорумпованого уряду на Кубі, мовчки спостерігали за революцією й були врешті шоковані, коли Фідель проголосив будівництво соціалізму на острові. Велика совєтська держава вмить стала союзницею маленької Куби; Микита Хрущов увірував, що йому вдасться зробити те, чого не зумів досягти Лєнін: встановити комуністичний режим у всьому світі.

Проте історія розпорядилася інакше: після відомої карибської кризи, коли світ з секунди на секунду чекав ядерного катаклізму, Куба залишилася ізольованим на Західній півкулі маленьким комуністичним заповідником, утриманкою Совєтського Союзу, який щорічно платив за її існування в соціалістичному режимі вісім мільярдів карбованців. Нині Куба голодує, бо Совєтського Союзу вже нема, проте очманілий від революційних гасел плебс і далі славить великого кормчого Карибської затоки, який з розрекламованого героя став звичайним тираном. Фіделя Кастро настигає сьогодні сімдесятка, й нове демократичне покоління Куби терпеливо чекає смерті колись легендарного команданте, після якої комуністичний режим на «Острові Свободи» сам собою розпадеться, як це сталося у всьому соціалістичному таборі.

Але на початку шістдесятих… Тоді ми захоплювалися Кубою й бажали перемоги кубинським революціонерам, забуваючи, що соціалізм усюди однаковий і результати його перемог нам добре відомі. Одне слово, революційна романтика полонила багатьох, і мене в тому числі: люто ненавидячи совєтських перестарілих вождів, я щиро вірив, що Фідель – такий молодий і мужній – зуміє побудувати людяне суспільство, незважаючи на те, яку воно носитиме назву.

Ще до карибської кризи побував на Кубі у складі офіційної делегації поет Дмитро Павличко. Після повернення він з властивим йому темпераментом і захопленням рекламував кубинську революцію не гірше од самого Кастро. Й, здається, якраз ця настирлива реклама пригасила мої симпатії до Куби: іноді на зустрічах з Павличком здавалося, що на світі існує лише «Острів Свободи» й не те що України – самого Совєтського Союзу вже немає: усі сфери суспільного життя людства заповнились кубинською революцією, за яку кожна чесна людина повинна віддати життя.

Скільки впало друзів в Кастро, Стільки куль у серці в мене… Серце з кулями під молот Покладу я на ковадло!

– глаголив поет і, передаючи куті меду, викликав у мені мимовільний спротив, адже під молот на ковадло я міг би покласти своє серце тільки за Україну.

Й саме цей глухий протест проти надмірного захоплення кубинською романтикою спонукав мене самого глянути на те диво: після кубинської кризи я придбав туристичну путівку й разом з Володимиром Ґжицьким та Яковом Стецюком у складі великої тургрупи полетів на «Острів Свободи».

З того менту все запрацювало проти ідеалізації кубинської реальності. Нас викликали в КГБ, інструктували, наказували повсюдно виявляти гідність радянської людини, пам’ятати, що й на Кубі працює проти нас ворог, нагадували, щоб ми не захоплювалися капіталістичними звабами, коли по дорозі будемо зупинятися в чужинецьких аеропортах, радили вивчити пісню «Ла Палома» («Голубка»), щоб нею привітати й утішати кубинських друзів, – одне слово, начиняли нас прісним совєтським патріотизмом, і вже їхати не хотілося на гадку про те, що й Кубу, напевне, виповнив соцпатріотичний галас.

До того ж, старостою групи призначили порядного та надміру виконавчого Якова Стецюка, і його поведінка постійно дратувала Володимира Гжицького. В колишнього каторжника, який звик бачити на командних посадах виключно «сук», призначення Стецюка викликало недовіру до нього. «Ну чому його, а не тебе? – бурчав Гжицький. – А тому що він східняк. О-о, галичанина не назначать