Теодор Драйзер - Сестра Керри

— Погляньте на того бовдура, що поїхав!

— Йому, либонь, не холодно!

— Гей, гей, гей! — загукав ще хтось, хоч карета давно вже промчала.

Помалу підкралася ніч. Густі лави перехожих поспішали по домівках. Службовці, продавщиці з магазинів хутко крокували хто куди. Трамвайні вагони заповнились пасажирами. Газові ліхтарі вже горіли, і в кожному вікні розцвів червонуватий вогник. А натовп знедолених все стояв невідступно під дверима.

— Та що вони, не збираються зовсім відчиняти, чи що? — прохрипів чийсь голос.

Це запитання ніби знов пробудило у всіх інтерес до замкнених дверей, і погляди звернулись в один бік. Вони дивились на ці двері зовсім як безсловесні тварини, як со-баки, що шкрябаються й скавчать, не відриваючи очей від клямки. Люди ворушились, кліпали очима, бурмочучи скарги й прокльони. Так вони все чекали, а сніг летів і сік їх кусючими пластівцями, засипаючи старі капелюхи й похилі плечі. Він лягав на них купками й смугами, і ніхто його не струшував. У глибині натовпу він топився від тепла тіл і віддиху, і вода стікала з крисів по носах, а люди нездатні були підняти закляклу руку, щоб утертися. По краях натовпу ці купки снігу не танули. Герствуд, що не міг пробратися в середину, стояв, схиливши голову й зігнувшись проти вітру.

У віконці над дверима блимнуло світло. Юрба затрепетала в передчутті скорого відпочинку, зраділо загомоніла. Нарешті прогоничі всередині забряжчали, і всі нашорошили вуха. За дверима почулися кроки, і знов між людьми пробіг шепіт. Хтось гукнув:

— Гей ви там, легше!

Двері розчинились. Якусь хвилину в понурому, тваринному мовчанні люди штовхались і протискувались уперед, потім тиснява швидко розтанула, улившися в двері, мов колоди, несені потоком. Рухались мокрі капелюхи, мокрі плечі, промерзла, змучена, роздратована юрба пливла між голих стін.

Була рівно шоста година. На обличчях усіх перехожих можна було прочитати те саме: «обід». Але тут не було ніякого обіду — тільки ліжка.

Герствуд поклав свої п’ятнадцять центів і стомлено поплентався до приділеної йому кімнати. Це була брудна, запорошена комірчина з дощаними стінами. Тьмяного світла маленького газового ріжка цілком вистачало для такого невеселого захистку.

— Кгм! — прокашлявся Герствуд, замикаючи двері.

Потім почав неквапливо роздягатись. Скинувши піджак, він спинився і заткнув ним велику шпару під дверима. Туди ж пішов і жилет. Старий, брудний, роздертий капелюх він обережно поклав на стіл. Тоді скинув черевики й ліг.

Хвилину він ніби щось пригадував, та раптом устав, вимкнув газ і спокійно постояв, невидимий у темряві. Так минуло кілька хвилин: він нічого не обмірковував, а просто вагався. Потім знову увімкнув газ, але сірника не запалив. І ще він постояв, сповитий милосердною темрявою ночі, а газ наповнював кімнату. Коли запах досяг його ніздрів, він зрушив з місця і напомацки добрався до ліжка.

— Чи ж варто тягти далі? — ледь чутно прошепотів він і простягся на весь зріст.

Нарешті Керрі досягла всього того, що спочатку здавалося їй метою життя або, у всякім разі, вінцем здійснених людських прагнень. Вона могла тепер пишатися своїми туалетами, власною каретою, меблями і рахунком у банку. Були в неї і друзі — в поширеному розумінні цього слова, — тобто люди, готові схилятись перед нею і усміхатися, захоплюючись її успіхами. Про все це вона колись мріяла. Її вітали оплесками, її славили — колись це було недосяжне і таке жадане! Тепер, ставши звичною річчю, і оплески, і газетна хвала втратили в її очах всякий інтерес. Хоча й красуня на свій лад, — вона була проте цілком самотня. У вільні години Керрі сиділа в своєму кріслі-гойдалці, наспівуючи і віддаючись мріям.

На світі завжди існують натури інтелектуальні й натури емоційні — ті, що живуть розумом, і ті, що живуть почуттям. З-поміж перших виходять люди дії — полководці й державні діячі, з-поміж других — поети і мрійники, одно слово, митці.

Як еолова арфа, відгукуються вони на найлегший подих уяви, відбиваючи всі зміни й коливання у світі ідеального.

Люди ще не зрозуміли мрійника, як не зрозуміли й суті ідеального. Закони й вимоги життєвої моралі надмірно суворі до мрійника. Одвічно прислухаючись до поклику краси, силкуючись уловити блиск її далеких крил, він кидається їй навздогін і стомлює ноги в довгій путі. Так прислухалась, так наздоганяла красу і Керрі, гойдаючись і наспівуючи.

Слід пам’ятати, що не розум керував нею. Вперше потрапивши в Чікаго, вона побачила, що місто таїть у собі не знані нею доти принади, й інстинктивно, під впливом тільки своїх настроїв, ухопилась за нього. Люди в гарному вбранні й розкішній обставі здавалися такими щасливими — і її потягло до цього всього. Чікаго і Нью-Йорк, Друе і Герствуд, вишукане товариство і сцена — все це були тільки випадкові епізоди. Не до них прагнула вона, а до того, що, на її думку, вони втілювали. Час показав їй облудність цих прагнень.

О плутанина людського життя! Який ще все-таки слабкий наш зір! Ось перед нами Керрі, спочатку бідна, недосвідчена, чутлива. Усе гарне в житті будить у ній бажання, але вона — ніби перед глухою стіною. Закони звістують: «Спокушайся, коли хочеш, усім, що є гарного в житті, але не наближайся до нього ніяким іншим шляхом, опріч праведного». Голос умовностей застерігає: «Не думай поліпшувати свого життя ніяким іншим способом, крім чесної праці!» Але чесна праця тяжка й оплачується мізерно; до того ж це довгий, дуже довгий шлях, що ніколи не приводить до краси, зате стомлює ноги й серце, а прагнення краси таке незбориме, що людина звертає з праведного шляху на ганебну стежку, яка швидше приводить до омріяної мети, — і скажіть, хто ж перший кине в неї каменем? Не зло, а жадання кращого найчастіше спрямовує кроки заблудлих. Не зле, а добре найчастіше спокушає чутливу натуру, що не звикла мислити.

Нещаслива йшла Керрі своїм шляхом, оточена тепер блиском й пишнотою. Так було, коли Друе заволодів нею, — вона тоді думала: «Ось тепер я досягла кращого життя!» Так було, коли Герствуд запропонував їй, здавалося, ще кращий шлях — їй тоді привиділось, що вона, нарешті, щаслива. Але світ проходить повз тих, хто не хоче поділяти його безумств, і тому вона знов лишилась сама. Її гаманець був завжди відкритий для тих, хто терпів аж надто дошкульні злидні. Гуляючи по Бродвею, вона вже не зважала на елегантність людей, які проходили повз неї. їм можна було б позаздрити, тільки якби в них почувалося щось від тієї