Максим Іванович Кідрук - Твердиня

на лиці приятеля. — Без нас там обідало двадцять сім чоловік… Ну, двадцять вісім, якщо рахувати Марко, але Марко не їв і за столом не сидів, він лише випив чаю, тому…

— Сьома! — гаркнув українець. — Плювати на те, хто їв, а хто пив. Назви загальну кількість тих, хто наковтався пелюсток із твоїх Янгольських Сурем.

Росіянин замислився на хвильку і чітко проказав:

— Двадцять вісім чоловік.

Левко зібгав шкіру на лобі в пучок зморшок. Загалом без них на Паїтіті живуть сорок шість. Десятеро відлетіли на «Мі-17». Шестеро вчених пообідали в підземеллі. Значить, за столом мало сидіти тридцять чоловік.

— Двох не вистачає, — зблиснув червоними очиськами Левко.

— Один — це карлик, — згадав Сьома.

— Так, це правда, — підтвердила Сатомі, — Амаро не було.

— Ще один лишається, — підсумував українець. — Хтось, кого ми не знаємо. Про кого навіть не підозрюємо.

— Я ж вам казав, — докинув Ґрем таким голосом, наче Семен і Левко були в винні в тому, що хтось із мешканців Паїтіті не прийшов на обід. — Цим мало скінчитися.

— Заткнись! — агресивно відреагував Левко. — Це не має значення. Найімовірніше, це якийсь каменяр-мачігуенга, що заспав у бараку, — «І Господи, будь ласка, зроби так, щоб він не прокинувся в найближчі тридцять хвилин». — Він нам не зашкодить.

Ніхто з них чотирьох, включаючи самого українця, у це не вірив.

«А якщо це охоронець? Озброєний охоронець? Охоронець з автоматом АК-47, який кількома чергами «приземлить» крихітний «Колібрі», не давши вертольоту набрати висоту», — подумав Сьома, проте вирішив не переганяти думки в слова. Гівна, яке їм слід розгребти найближчим часом, і так вистачало.

— Час збігає, — продовжив Левко. — Ви вдвох, — він мав на увазі Ґрема і Сатомі, але звертався виключно до японки, — прослизніть до хатини Джейсона і розшукайте ключ від «Колібрі», а ми з Семом подбаємо про Амаро Кіспе.

Заклавши великі пальці за пояс джинсів, мулат роздивлявся траву в себе під ногами.

— Де нам їх шукати?

Левко спалахнув, насилу стримавшись, щоб не вдарити американця:

— Я не знаю де! Зорієнтуйся на місці! Вийми нарешті голову з задниці і починай нею думати.

— Ти певен, що ви впораєтесь? — перебила хлопця Сатомі, покосившись на Семенів гіпс. — Давай краще я піду з тобою замість Сема.

— Я впораюсь, — вищирив зуби Левко, ставши неймовірно схожим на вампіра з тої босяцької саги про кровопивць і підліткові шмарклі. — Тобі туди краще не соватись.

— Скільки вам знадобиться часу? — Сатомі логічно припускала, що пошук ключів у порожній віллі триватиме менше, ніж приборкання карлика.

— Хвилин десять щонайбільше, — задумавшись, відгукнувся українець. — За чверть години зустрічаємось біля вертольота, — і пересиливши себе, поклав руку на плече мулата: — Не підведи, чувак.

Ґрем не відповів.

CXXXIX

Левко перескочив через тіло Джеррона Старкса, а Семен затримався, обходячи його стороною.

— Давай швидше, — підганяв українець.

— Не можу, Лео. У мене зламана нога, якщо ти забув. — Лишившись на самоті, вони стали розмовляти російською і через це відчували непоясненний дискомфорт. Звиклі до м’яких «r», шепелявих «th» і «gh», вони спотворювали слова. Власні голоси здавалися чужими.

З надр Твердині долинали лячні верески. Здавалося, когось із вчених там катують, але джерело криків рухалось, то затихаючи, то посилюючись, і помалу ближчало. Хтось ходив і горлав, просто блукав і рикав, лякаючись власного відлуння.

— Чувак, я не знав… — почав Сьома, — …не знав, що бруґмансія так подіє. Я досі думаю, що вони вгамуються. Мабуть, зовсім скоро.

— Байдуже, — не обертаючись, кинув Левко. — Головне, щоб мулат підняв «Колібрі» в повітря. Більше мене нічого не цікавить.

Вони вийшли на галерею, де знаходились покої Амаро, і українець пришвидшив крок. Він не думав ні про що в той момент, збираючись діяти імпульсивно, приймаючи рішення на льоту. Думати — означає вагатись. А вагатись — це те ж саме, що відчувати страх.

Не зупинившись, навіть не збавивши ходу, Левко влетів у кімнату коротуна. Очікував побачити що завгодно, готував себе, що перуанець чекатиме його з пістолетом у руці, і не повірив власним очам, застукавши Амаро Кіспе скоцюрбленого й закляклого на підлозі. Спершу хлопець подумав, що карлик все ж пообідав, а потім побачив пакетики з героїном і кокаїном і приладдя для ін’єкцій.

— Він мертвий? — зазирнувши в кімнату, спитав Семен.

— Ні. Під кайфом. Таке, либонь, не вперше.

Відшукавши в гардеробі Амаро три шкіряні паски, хлопці зв’язали недоростку ноги, скрутили за спиною руки, а потім третім поясом з’єднали перших два, стягнувши ступні й долоні докупи. Перевіривши вузли, Сьома і Левко заспішили нагору.

Крики в підземеллі припинилися.

CXL

По дорозі хлопці забігли в «нору», щоб захопити з собою найнеобхідніше, і неочікувано наштовхнулись на Ґрема й Сатомі. Американець і японка віддихувались, хапаючи повітря широко роззявленими ротами. Щойно прибігли.

— Чому ви тут? — вирячився Левко. — Знайшли ключі?

Ґрем люто зиркнув на українця. Відповіла Сатомі:

— Ні. Ми навіть не заходили в хатину.

— Чому?

— Добрі новини: ми знаємо, хто другий. — Дівчина озирнула хлопців і пояснила: — Той, хто не прийшов на обід. — Лео нетерпляче мотнув головою, показуючи, що розуміє і підганяючи дівчину. — Погані новини: це охоронець.

— Лайно! — Сьома скинув угору затиснуті кулаки.

— Все пропало, — глухо, але водночас із притлумленою полегкістю промовив Ґрем.

— Заспокойтесь. — Левко тремтів від збудження, не від страху. — Де цей хлоп? Що він зараз робить?

— Спить у гамаку, підвішеному між пальмам на крайньому західному кінці тераси аж за ангарами. Від вертольота до нього рукою подати. Він прокинеться.

Вартового й епіцентр подій (їдальню, навіси й бараки) розділяла понад сотня метрів, а тому, коли почали проявлятись перші ознаки інтоксикації і на терасі здійнявся гармидер, перуанець продовжував спати. Його не розбудили ні крики, ні постріли.

— Озброєний? — спитав українець, одночасно уявляючи, де саме лежить охоронець і як до нього непомітно підібратися.

— Так. У нього автомат.

— Лежить на грудях чи поставлений поряд? — не переставав розпитувати хлопець.

— Лежить поряд з ним.

— О’кей. — Левко один за одним робив глибокі вдихи, щоб хоч трохи приборкати тремтіння. — О’кей…

— Що о’кей, бадді? — передражнив мулат.