Джорджіна Говелл - Королева пустелі

які вже жили на території Палестини, обіцяним самовизначенням. Більше того, яким би урядом Черчилль не забезпечив Палестину, він мав обходитися Британії дешевше, ніж тодішніх 6 млн. фунтів на рік. Конференція проходила успішно й Черчилль вирішив, що рішення знайдене. На схід від річки Йордан мала постати новостворена арабська держава. У результаті її назвали Трансйорданією, у ній мав бути встановлений арабський уряд, а Абдуллах мав стати її правителем. На захід від Йордану євреї мали б змогу селитися серед арабів, однак уся ця територія залишалася б підмандатною і перебувала б під британським контролем. До того ж, найімовірніше, саме Лоуренс вплинув на те, щоб розширити кордони мандату на південь до Акаби й забити осиковий кіл між дедалі загрозливішим Ібн Саудом і британцями в Єгипті.

Черчилль доручив Герберту Семюелу, верховному комісару в Палестині, обмежити свою відповідальність за землі, які лежали на захід від Йордану, на яких мали заселитися євреї, і забезпечив його єврейськими військами, щоб її оберігати. Ґертруда вважала цей план прямою дорогою до провалу. Вона погоджувалася з коментарями сера Віндема Дідса, сіоністського ідеаліста, який не міг приховати своєї тривоги через прийняті рішення, які стосувалися Палестини. Казали, що під час однієї приватної бесіди Дідс спалахнув зі словами: «У нас узагалі є якийсь політичний курс? Чи знає наш уряд, куди цей курс веде? Якщо ви запитаєте містера Черчилля, яким, на його думку, буде становище арабських країн через двадцять років, чи зможе він вам подати бодай туманне бачення цієї картини? Він не знає; він не думає; у тому, що ми робимо, немає ніякої координації».

Ґертруда від самого початку й до кінця була відверта у своєму неприйнятті сіонізму. Вона написала домнулу: «Французи в Сирії й сіоністи в Палестині формують колосальний бар’єр, який унеможливлює чесне ставлення до арабів; тільки в Месопотамії ми можемо проводити чесну політику... Безвихідне становище в Палестині дуже сильно відрізняється від того, в якому опинилася Сирія; і вихід цілком очевидний, а саме — усунення сіоністської політики». У своєму передбаченні Ґертруда не помилилась. І вже на початку липня 1922 року араби відмовляться від визнання балфурської декларації, відхилять палестинський мандат, наданий Британії Лігою Націй, а євреї зазнають жорстокої різанини у своїх поселеннях розгніваним арабським натовпом.

Коли конференція добігла кінця, до Ґертруди на декілька днів приїхав її батько. Як і Черчилль, він хотів поговорити про фінанси. Імперія її дідуся опинилася на межі краху. Ціна на акції компанії Дорман Лонг почала падати, а сер Г’ю та сер Артур Дорман були найбільшими власниками цінних паперів цієї компанії. Намагаючись підняти ціни, вони почали самостійно скуповувати акції, але цим самим лише пришвидшили спад. Уперше в житті Ґертруда відчула, що теж має звернути свою увагу на питання грошей. Як і завжди, фінансове становище було за межами її інтересів — робота була для неї всім, і ніякі статки її не цікавили. Утім вона відчувала, що мусив теж чимось пожертвувати. Повернувшись до Багдада, Ґертруда настільки занурилась в роботу, що не змогла придумати нічого кращого за економію на пір’ї. Вона написала листа Флоренс, просячи прислати блакитного трикотину, щоб Марі могла зшити їй офісну сукню, і шматочок матерії для підходящого капелюшка «оздобленої червонувато-коричневим пір’ям, фазанячий чудово підійде... тільки не купуйте страусове пір’я, воно занадто дороге».

Перед тим як розпочинати публічну підготовку до виборів, потрібно було почекати, поки Черчилль проконсультується з кабінетом міністрів і доб’ється схвалення уряду її високості щодо участі Фейсала у виборах. Для британців у Багдаді, які перебували в піднесеному настрої, цей період очікування був наче короткою відпусткою. Пройшло вже чимало часу, відколи у відділку востаннє лунали жарти, однак тепер там знову запанував сміх. Ґертруда зауважила про шейха, одного із запрошених на концерт, на якому музикант, капітан Томас, зіграв Патетичну сонату. «Наприкінці він запитав, чи сподобалося глядачам його виконання. „Валлахі, — сказав один із шейхів, — хошдакках” — „їй-богу, добре барабанить!”».

Під час цієї перерви Ґертруда зайнялася вирішенням та обговоренням питання щодо того, що потрібно робити з Ктесифоном, найпопулярнішою іракською археологічною пам’яткою, щоб зберегти знамениту фасадну стіну, яка помітно нахилилася всередину. Також вона зустрілася зі своїм товаришем Хаджі Наджі, садівником і городником, який жив у передмісті Карадаги, заради приємної компанії з яким вона неодноразово їздила до його поселення: «Хаджі Наджі... найкраща людина на землі... дещо незвичайна заміна подружки, однак найкраща, яку я могла знайти». Вони гуляли, сиділи під деревами абрикоси та шовковиці, плоди яких саме подостигали, і влаштовували там пікніки, смакуючи салатами зі свіжих овочів. Іноді він заїжджав до її будинку в місті, щоб поговорити про політику або ж доставити кошика з фруктами та овочами, прикритими букетом квітів. Садівник був вірним прихильником Британії і цілком підтримував еміра. Його дружба з Ґертрудою приносила користь, але водночас і шкодила. Живучи зі своєю сім’єю наодинці в глибині села, він був доступною мішенню для націоналістів-екстремістів, і час від часу на ніч йому доводилося виставляти охорону навколо свого будинку. Хаджі Наджі навіть став неофіційним інформатором Гертуди, повідомляючи про все, що коїлося в його місцевості. Пізніше, коли емір приїхав до Басри, вона познайомила його з Кінаганом Корнваллісом, якого назначили Фейсаловим помічником, і Хаджі Наджі зі своєю командою гостинно прийняли Фейсала.

За три місяці після каїрської конференції відпустка закінчилася і події почали розвиватися досить швидко. Фейсал вирушив з Мекки до Іраку і наприкінці червня мав прибути до Багдада. Ґертруду розпитували про дизайн тимчасового прапора Іраку, яким можна було б прикрасити вулиці до його приїзду, і Ґертруда неабияк занервувала. «Я вважаю, що Фейсал як державний діяч має усвідомлювати, що повинен заручитися довірою старшого й надійнішого населення, і водночас не охолоджувати захоплення своїх ревних прихильників».

Перебуваючи в Каїрі, Черчилль запитав, чи зможе адміністрація віддати свій виборчий голос на користь Фейсала: «Ви можете забезпечити, щоб його обрали на місцевих виборах?» Західні політичні методи, він зауважив, «не обов’язково будуть підходящими для сходу, і тому важливо створити фундаментальний принцип для виборів». Це було дечим сильнішим за просту пораду, це було наказом. Якби кандидатуру Фейсала відхилили, сталася б справжня катастрофа, почалося б повторне розгортання арабського питання. Кокс чітко виконуватиме розпорядження, прописані в листі. Не було жодного сумніву в тому, що Фейсал — найбільша надія на стабільність в Іраку. Сер Персі з Ґертрудою мали побачити, що він прийшов до влади за особистим вибором країни, однак усі мали знати, що він переміг би незалежно від побажань британців. «Я ні на секунду не