Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

Розділ 27. Королівська кров

Відчуття дежавю та тривоги змушували трохи нервово обсмикувати легеньку тканину ніжної блакитної сукні. Як і першого разу, сьогодні Зоря не хотіла йти до тронного залу.

Тоді вона могла лише передчувати неприємності, сьогодні ж точно знала, що ті не забаряться. Ба більше, одну з них вона мусить організувати сама. Від цієї думки дівчина мимоволі пересмикнула плечима та сильніше стиснула щось у долоні.

Незважаючи на те, що за п’ять днів, які пройшли з моменту вибуху майстри встигли привести залу до ладу, його сліди все ще можна було розрізнити. В темних розводах на підлозі, в ледь помітній різниці відтінків на стінах, хоча, можливо, це все помічала лише Зоряна. Нервово стиснувши губи, дівчина глибоко зітхнула та все ж пірнула в залу. Сьогодні вона мала стояти якомога ближче до трону.

Декілька разів трохи не відтоптавши ноги комусь, дівчина ледь чутно пробуркотіла вибачення. Здається, хтось кинув їй в спину щось про селюків, але на те Зоря уваги не звернула. Яка різниця хто вони та хто вона?

Зараз єдиною ціллю було дожити до вечора. Якщо не доживе – їх правда. І селянка, і дурепа.

На останніх рядах, тих що ближче до підвищення з троном, довелося навіть пустити до роботи лікоть, щоб вибратися нарешті до першого ряду.

– Ви що собі дозволяєте!? – обурено вигукнув огрядний сивий чоловік.

– О, не має сил терпіти ці муки та стояти осторонь, хочу онукам розповідати, як своїми очима бачила нових королів! – трохи нервово озвалася вона та смикнула на себе спідницю.

Багатошарова напівпрозора тканина надавала їй схожості з ніжним ірисом, напружений погляд – сулою. Роззирнувшись по сторонах, Зоря трохи нервово потерла кінчик носа. Недавня трагедія мало кого зупинила, в залі вже зібралося чимало членів аристократичних сімей і вони не закінчували прибувати.

«Сюди б якусь героїню, граційну пантеру, чи стрімкого сапсана, щоб раз і все. А я зараз як наляпаю чогось.» – з похмурою самокритикою подумала вона.

Втім, обирати не доводилося. Зараз з героїв тут була тільки вона, ошелешена такою небаченою щедрістю долі. Для неї досі залишалося таємницею, як їй в голову стрельнуло запропонувати Северину свою допомогу. О, вона досі пам’ятала його погляд у ту мить. Таким поглядом можна було забивати гвіздки, морозити ріки та спалювати відьом. І вона себе тоді відчула відьмою.

Ні, вона зовсім не жалкувала, що зважилася на це!.. Ну хіба трохи. Але в цьому нікому б і ні за що не зізналася, а тремтіння колін надійно ховала довга спідниця.

– Їх величність Шалар з дому Фарга та Алар з дому Фарга!

Гучний голос церемоніймейстера змусив дівчину здригнулися. Їй здавалося, що вона готова до цього моменту, але як вона помилялася.

Змії урочисто заповзли до зали. За троном, вже звичною прекрасною тінню, синів чекала пані Шшааца. Знову в чорному, адже вона носила траур і знову той чорний радше був виразом тріумфу, ніж скорботи.

На ній Зоря й зупинила погляд. Тіло наче здерев’яніло і поки гості палацу почали обертатися до зміїв, вона не могла змусити себе ворухнутися. Перехопило подих, пересохло в роті, синь очей вицвіла до морозно-світлого відтінку.

Час пішов.

Чарівна посмішка Шшааци, яку вона щедро дарувала своїм дітям, раптом заклякла. Звісно, вона помітила це кляте дівчисько. Не могла не помітити, адже чекала її, чекала з болісним нетерпінням. Як своє віддзеркалення, як частку мозаїки, здатну змінити готову картину до невпізнанності.

Тоді, коли вона тільки дізналася, що дівчисько живе – її ледь заспокоїв Алар. Його спокійний голос зміг достукатися до неї, змусити опанувати себе, але не викорінив паніку. І ось зараз, варто було побачити її знову, як паніка сколихнулася з новою силою.

– Пані?

Короткий дотик до ліктя змусив жінку здригнутися й трохи різко озирнутися на того, хто говорив. Молодого чоловіка з зеленими очима, які зараз радше нагадували нешліфований малахіт. Тьмяний, холодний, не живий.

– Присядьте.

Дбайливі слова ховали за собою ненависть. Звісно, чинити опір суті Охоронця він не міг, але й радо підкорятися не спішив. Це з Ларисом та Айяром вони були друзями, майже сім’єю.

«До кращого. Слуга має знати своє місце!» – скинула голову жінка та смикнула плечем.

Сама розбереться, що їй робити, не дитина!

Трохи різкий рух і жінка знову поглянула на синів. Дівчину, яка стояла так небезпечно близько до них вона навмисне оминула поглядом. Вона вже нічого не могла зробити!

Тим часом брати повільно піднялися до підвищення. Церемонно поклонившись матері, вони обернулися до залу. Сьогодні, на диво, обидва були одягнені в однакову чорну одіж зі срібним гаптуванням, яке струменіло по лискучому оксамиту. Сьогодні вони ні перед ким не мали тримати відповіді, не мали чекати, доки їм дадуть слово. Звісно, ще десь попереду офіційна коронація, але вони вже переймали всю повноту королівської влади. Вже ніхто не мав вказувати їм місця.

Гомін натовпу поступово затихнув і в мить, коли Шалар заговорив у залі стало зовсім тихо.

– Сьогодні ми маємо оголосити дві важливі новини. Одну, яка має відсікти минуле та іншу, яка має наблизити майбутнє.

Говорити змій вмів. Говорити гарно, грати словами, як шулер камінчиком під наперстком. Заманювати, обплутувати так, що й оговтатися не встигнеш, як ти вже мрець.

«Оратор бісів…» – зморщивши носа, Зоряна повільно повела плечима.

Від напруги почала нити спина, але бодай поступово відступало заціпеніння. Хіба серце все частіше стукало в грудях.

– Сьогодні ми з жалем маємо просити вибачення у Кальдори. У сім’ї Фарга з’явилася гнила гілка. Наші брати зрадили не тільки нас, вони зрадили країну. З болем та розпачем, але ми мусимо вчинити так, як завжди вчинювали в Кальдорі зі зрадниками та бунтівниками. Винних чекає смерть. Вирок буде приведено в дію негайно.

Голос змія здригнувся, по обличчю ковзнула тінь, наче йому дійсно було важко говорити це. В якусь мить він навіть опустив голову.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍