Сол Беллоу - Дар Гумбольдта

моїх прибутків, то я доручав їх Зіттерблуму, сплачував Деніз, субсидував ними Такстера, віддавав податковій інспекції, утримував на них Ренату в Лейк-Пойнт Тауер[269] та оплачував ними послуги Томчека і Сроула.

— Що ти надумав? — запитав я.

— Декілька речей, — сказав він. — Ти ж знаєш, які ці банківські ставки. Я не здивуюся, якщо незабаром вони підскочать до вісімнадцяти відсотків.

У кімнаті працювали три різних телевізори, додаючи їй мінливих барв. Шпалери були тиснені золотом. Килим же видавався продовженням сліпучого моріжка. Внутрішній простір перетікав у зовнішній завдяки венеціанському вікну, тому спальня й сад зливалися одне з одним. Був тут і блакитний велотренажер, а на полицях красувалися призові кубки, бо Гортензія була видатна гольфістка. Величезні шафи, виготовлені на замовлення, забиті костюмами та десятками пар черевиків, розташованих на довгих стелажах, а також сотнями краваток і стосами коробок із капелюхами. Хвалькуватий, гордий своїм багатством, у питаннях смаку Юлік був вимогливий критик, тому оглянув мене, немов Дуґлас Мак-Артур від моди.

— Чакі, ти завжди був нечупарою. А тепер ти витрачаєшся на одяг і ходиш до кравця, але все одно нечупара. Хто продав тобі ці кляті черевики? І це пальто, схоже на кінську попону? П’ятдесят років тому спритні ділки втелющували такі черевики простакам, із гачком для застібання ґудзиків на додачу. Ось, на, — він кинув мені на руки пальто з хутра вікуньї з оксамитовим коміром. — Тут занадто тепло, тому з нього небагато користі. Бери його собі. А твоє хлопці віднесуть до стайні, де йому й місце. Зніми його й надягни оце.

Я зробив так, як він звелів. У такий спосіб виявлялася його любов. Коли треба було противитися Юліку, я робив це мовчки. Він натягнув широкі штани подвійної в’язки, чудово скроєні, із загнутими манжетами, але не зміг застібнути їх на животі. Він гукнув до Гортензії у сусідню кімнату, що штани після хімчистки збіглися.

— Так, вони збіглися, — відповіла вона.

Такий був стиль спілкування у цьому домі. Жодного інтелігентського мимрення і пом’якшених висловлювань.

Він також дав мені пару своїх черевиків. У нас був однаковий розмір ніг. Як і однакові великі банькаті очі та прямі носи. Я не зовсім собі уявляв, якого вигляду мені надають ці риси. Він же завдяки їм скидався на аристократа. І тепер, коли я почав розглядати кожне земне життя як одне з цілого ряду, я розмірковував про духовний шлях Юліка. Ким він був раніше? Біологічна еволюція та історія західного світу ніколи б не могли створити такої людини, як Юлік, за шістдесят п’ять жалюгідних років. Він уже народився зі своїми найголовнішими якостями. Та хай ким він був раніше, я схилявся до думки, що у цьому житті багатого й суворого американця, він утратив якісь найважливіші речі. Америка виступає суворим випробуванням для людської душі. Я б не здивувався, дізнавшись, що вона всіх відкидає назад. Якісь вищі здібності, схоже, тимчасово залишаються бездіяльні, натомість чуттєва частина душі торжествує, маючи всі ці матеріальні гаразди. О, ці тваринні втіхи та спокуси. Який це журналіст писав, що є країни, де наші недоїдки вважали б делікатесами?

— Тож ти збираєшся до Європи? Маєш якусь особливу причину? Летиш у справах? Чи просто тікаєш, як завжди? Ти ніколи не їздиш сам, весь час із якоюсь дівкою. І яку бабу ти везеш цього разу? Я можу втиснутися в ці штани, але нам доведеться багато їздити, і мені буде незручно, — він сердито стягнув їх із себе і кинув на ліжко. — Я скажу тобі, куди ми поїдемо. Є чудова земельна ділянка, сорок чи п’ятдесят акрів півострова, що врізається у Мексиканську затоку. Вона належить кубинцям. Її урвав собі якийсь генерал, який був диктатором іще до Батисти[270]. Я скажу тобі, як він її відхопив. Коли гроші зношувалися, старі банкноти збирали у банках Гавани й вивозили вантажівками, щоб знищити. Але цих грошей ніколи не спалювали. Ні, їх вивозили з країни і клали на рахунок старого генерала. За них він придбав власність у США. Тепер вона належить його нащадкам. Вони геть непутящі, збіговисько гульвіс. Доньки та невістки вмовляють цих гульвіс-спадкоємців поводитись, як належить чоловікам. Але ті знай плавають на яхтах, п’ють, сплять, волочаться зі шльондрами і грають у поло. Наркотики, швидкісні автомобілі, літаки — можеш собі уявити. А жінки хочуть, щоб забудовник оцінив цю власність. Запропонував свою ціну. Вона принесе мільйони, Чарлі, це ж цілий клятий півострів. Я маю своїх кубинців, іммігрантів, які знали цих спадкоємців ще на батьківщині. Гадаю, ми вийшли на правильний слід. Між іншим, я отримав листа від адвоката Деніз. Тобі належить пай у моїх кондомініумах «Пеоні», і він хоче знати, чого він вартий. Чи ти мусив їм усе розповідати? Хто цей чолов’яга Пінскер?

— У мене не було вибору. Суд зобов’язав мене надати їм податкові декларації.

— Ах ти, бідний дурнику, завчений бовдуре. Ти ж родом із хорошої сім’ї. І ти не народився тупаком, ти сам такий став. Якщо вже тобі конче треба бути інтелектуалом, чому ти не міг стати таким крутим, як Герман Кан чи Мілтон Фрідман, одним із тих агресивних хлопців, яких ти читаєш у «Волл-стріт джорнел». Ти, зі своїм Вудро Вільсоном та іншими мертв’яками. Я не можу читати дурниць, що ти пишеш. Два речення, і я позіхаю. Татові треба було більше тебе лупцювати, як мене. Це би тебе витверезило. Те, що ти був його пестунчик, не пішло тобі на користь. А потім ти виріс й одружився з цією нестерпною баберою. Їй місце серед симбіонійців чи палестинських терористів. Коли я побачив її гострі зуби і завитки на скронях, я зрозумів, що ти вилетиш у відкритий космос. Ти народився довести, що життя на цій землі неможливе. Що ж, тобі це майже вдалося. Господи, хотів би я бути у такій формі, як ти. Ти досі ганяєш м’яча з Ланґобарді? Кажуть, тепер він став джентльменом. А як твоя судова тяганина?

— Дуже зле. Суд змусив мене внести заставу. Двісті тисяч.

Почувши цю цифру, він зблід.

— Вони заморозили твої гроші? Ти ніколи не побачиш їх знову. Хто твій адвокат? Той-таки товстозадий Шатмар, твій приятель дитинства?

— Ні, Форрест Томчек.

— Я знав Томчека у правничій школі. Ошуканець під маскою видатного юриста. Він м’який як віск, от тільки його віск має домішку динаміту. А суддя хто?

— Такий собі Урбанович.

— Його я не знаю. Але він судить не на твою користь, і мені все ясно. Вони знайшли до нього підхід. Нечесна