Ruslan B - Ціна помилки, Ruslan B

         Радик зупинився біля одного із магазинів міста. Залишивши машину він пішов у магазин. Йому просто хотілося зайти і подивитися що тут є. Тут, де не має ані камер, ані надокучливих журналістів, і ніхто не знає хто він такий. Просто зайшов собі відвідувач. Радик був собою задоволений. Нарешті було спокійно. Він пройшов до каси, розплатився і вийшов назад. Чоловік зупинився на сходах. Він згадав, що хотів купити ще шоколадку. Радик подумав, що буде не погано якщо він нині заїде до ВІки. Просто так. чисто для вигляду. Він вернувся ще раз в середину. Але цього разу він запримітив, що продавщиця якось на нього дивиться не зрозуміло. Чи то підозріло чи то впізнає просто. Виходячи вдруге він наткнувся на порозі із якоюсь жінкою. Та пронизала його якимось дивним поглядом. Так ніби вона його знала колись. Ну звісно, вона могла бачити його десь на телеекрані а тепер просто придивляється він чи ні. Радикові і на думку не спадало хто це був.

         А вона не могла відвести очей і проводжала його поглядом аж до самого авто. Тетяна боялася навіть торкнутися його. Хоч так хотіла бодай слово почути. Ось він – той самий. І вперше за багато років вона побачила ті самі знайомі риси. А він навіть не звернув увагу ні на неї ані на те, що за його проводжає хтось поглядом. Звик. Напевно навіть і не здогадується про неї. Між ними тепер були не кілька сантиметрів у дверях а ціла безодня, цілий світ. І у кожного з них він був інший. Тепер більш як через десять років він став зірко з великої букви а вона залишилася самотньою. «Але чому так? – вона питала себе в думках – Чому я тоді його просто відшила. Я ж любила Радика». Але життя другого шансу уже не дає. Радик ніколи більше не стане для неї ніким. А лишиться просто далеким, болючим минулим. Ось він сідає в машину, рушає і їде. А вона піде по своїх справах і більше не бачитиме його в живу. Але щось в середині так ніби обірвалося. Ось вона – помилка минулого. Дурний егоїзм молодої дівчинки.

         Машина зупинилася біля цвинтарної брами. Баба Параска померла ще кілька років тому. Але лише тепер Радик зміг приїхати до неї на могилу. Навкруги була тиша. Така тиша, подобалася колись Радику. Такого спокою він колись прагнув. Але це було так давно. Він давно уже й забув про те, що таке існує. І лише тепер зміг отримати бодай часточку того, про що колись так мріяв. На кладовищі не було нікого. Та й хто в такий час хоче ходити тут, по «кварталі мерців». Радик ішов блукав між могилами, читав надписи. Нащо йому було цього чоловік і сам не міг відповісти. Просто так. Нарешті Радик знайшов могилу. Він поглянув на хрест, що стояв на могилі. Ніби нічого не звичного але для нього це було щось більше аніж просто знак який кладуть на могилах померлих католиків чи православних. Він не знав як це пояснити але на душі стало якось не по собі. Він постояв якийсь час біла гробу. Радик давно уже не пам’ятав тих молитов, котрих його вчила баба. Він лише пошепки сказав: «Пробач – я не такий, яким ти хотіла мене бачити… Я став не тим, яким би ти хотіла мене бачити». Саме тут Радик зрозумів, що всі ці роки він не жив але існував. І що те, що він називав класним життям було лише ілюзією його хворої, примітивної людської уяви про реальність. Ні він не хотів, він боявся помирати. Радик згадав як помер Ріккі. І йому стало страшно. Одна лише думка про смерть змушувала Радика нервувати. Йому не хотілося про це думати. Він боявся собі навіть таке уявити.

          Страх ось що є рушійною силою. Силою, що здатна рухати людьми. Не любов, не краса, не ідеї – але страх. Це найбільша сила, котра здатна змусити людину або стати кращим або навпаки. Страх може збудувати і зруйнувати. Все залежить від того як до нього поставитися. Ніхто не може сказати звідки він береться. Лікарі, вчені, філософи, релігієзнавці, психологи – намагалися дати відповідь на це питання. Все ж залишається багато питань. І на ці питання ми не матимемо чіткої відповіді напевне ніколи. На якусь мить Радик ніби відключився. Він задумався про щось втупивши погляд в надмогильну плиту. Звідти на нього дивилася баба Параска. Так ніби вона була жива насправді а не лише на цьому фото. Але насправді так не було. А це фото лише нагадувало, що колись така жила. Це все що залишалося від колись цілої людської істоти. Ось така вона правда життя. Правда, про котру ніхто не хоче говорити. Котрої всі бояться. Про котру не люблять слухати, котра є чимось страшним для мільйонів людей. Але вона є і нікуди від цього не дітися. І цією правдою є смерть.

            Радик ще раз поглянув на портрет. Він не оправдав її сподівань, не став хорошив вчителем, не збудував сім’ю, не одружився, не має дітей. Все, що так хотіла бачити в ньому баба Параска так і не відбулося. Натомість стояв модний молодик, з потусклим поглядом, супер зірка, ловелас і наркоман. Ось ким став він насправді. Цього ніколи він не любив ані чути в свою сторону ані сам про таке не хотів думати. Та саме цей момент чимось змусив його якось інакше поглянути на все. І на себе теж. Ця загадкова тиша на кладовищі якось вплинула на Радика. Він почував себе якось ніяково перед бабкою. «Треба уже йти – подумав чоловік – скоро буде уже темно». Він ще раз кинув поглядом на гріб і повернувшись пішов. Він не чекав містичного чуда. Вже давно не вірив ні у яких духів, не боявся нічого. Це вже був не той Радик, що колись боявся усього і котрого баба Параска постійно мусила тягати за собою, щоб не плакав. Це був суцільний камінь. Він уже давно не слухав бабиних наполовину містичних розповідей про привидів, повішеників і так далі. Це вже було далеко в минулому.

             Машина рушила і освітлюючи фарами дорогу поїхала до центру міста. Радик не спішив додому. Тай для чого. він хотів насолодитися спокоєм. Тим, чого йому так не вистачає у його повсякденному житі. Він пам’ятав одне місце де не має нікого. Саме туди Радик і поїхав. Це було за містом. На горі. Тут було гарно. Тиша навкруги. Радик давно мріяв сюди приїхати. І от нарешті він тут. Сам один. Навіть дещо незвично. Але йому це подобалося. Він вимкнув фари і виключив музику в машині. Наступила суцільна темнота. Він відкинувся в кріслі, заплющив очі і лежав. Перед очима проходили картинки з минулого. Він згадував свої дитячі роки. Радик не мав що дуже і згадувати. Його дитинство це була суцільна рутина і самотність. Відчуття не потрібності і зайвості – ось що лишилося у нього з дитинства. Відчуття дивного не зрозумілого холоду окутувало душу. Радик взяв телефон і почав шукати якийсь номер. Ось вона – Вікторія. Хоч на дворі починалася нова доба але все ж він вирішив подзвонити. Йшли довгі гудки але трубку ніхто не брав. І це було зрозуміло – пів перша ночі.