Богдан Сильвестрович Лепкий - Мотря

може? Дивно, як цей чоловік кожного разу догадається, коли він щось затаює перед ним. Ті пронизливі очі з душі, ніби з письма, читають, навіть не з числового.

Нараз гетьман повернувся і скорим кроком підступив до Орлика. Цей зірвався на рівні ноги.

— Маю тобі щось сказати, але вважай, затримай це в тайні. Поки що. Бо, як бачу, наші люди до тайни такі спосібні, як я до китайської азбуки.

— Прикро мені, що ваша милість не довіряють мені, а в мене тільки й думки, щоб вірно служити свому рейментареві й добродієві.

— Коли б не довіряв тобі, то не кохав би і не робив би тебе своїм генеральним писарем. Отже, знай: я Мотрі Кочубеївни не поривав, кажу тобі це рішучо! Але вона сама втекла до мене, як свята Варвара втікала від своїх недобрих родителів.

— Мотря Василівна втекла до вашої милості?

— Перед насильствами матері своєї спасаючись. У кого ж її було шукати приюту та протекції, як не в гетьмана. До московського воєводи не хотіла йти, бо вона його не признає, а до монастиря також ні, бо якраз туди й хотіла її Любов Федорівна запроторити, значиться, оставався тільки гетьманський двір. Це одиноке місце, куди рука Василя Леонтійовича, а краще сказати, загребущі пальці Любові Федорівни поки що не сягають… Так вона тоді по всіляких пригодах і прибула до мене.

— До Бахмача?

— А куди ж би. Тут вона ще й тепер перебуває.

Дивно було Орликові почути з уст гетьмана таку відомість. Він знав прикре відношення Любові Федорівни до своєї рідної доньки, але не гадав, щоб воно аж до такого дійшло. Що ж дальше буде, гадав собі Орлик. Кочубеї не всидять тихо, а з другого боку, й гетьманові ніяково панночку з такого роду невінчану коло себе тримати, а повінчатися з нею теж нелегко, бо це його хрещениця. Як тут вийти з такої халепи?

— Генеральний писар зажурився! — почав гетьман. — Нема чим. Дасть собі раду Мазепа. Ніяких труднощів тут не було б, коли б покійний Гедеон Четвертинський не закабалив був нашої церкви. Його попередник, блюститель київської митрополії, Методій Филимонович, який був послушний Москві, а й він на вість, що москалі, забравши білгородську єпархію, і на київську зазіхають, спалахнув гнівом великим і перед воєводою Шереметьєвим гукав: «Єсли приїдет к нам в Київ московський митрополит, то ми запремся в монастирях, і разві нас із монастирей за шию і за ноги поволокуть, тогда только московский митрополит в Києві будет… Нам лучше смерть принять, нежели митрополита із Москви!» Він, як і покійний незабутньої пам'яті Йосиф Нелюбович Тукальський, тримався писанія, котре говорить: «Врагу твоєму віри нікогда не даждь» і боронив нашої української церкви. А князь Четвертинський продав її, хоч ціле духовенство протестувало. Ні народ, ані гетьман Самойлович не постояли за нашою святинею, тепер наша церква в ярмі. Руки митрополита спутані, він кроку не ступить, не поспитавшися Москви. А мені не хочеться, щоб він у мому ділі Москви питався. На мене вже й без того московське ярмо сильно налягає… — Гетьман на хвилину спинився, Орлик слухав, до чого він веде. — Тому-то й я прошу тебе, щоб секретно поїхав до Києва і розвідався в митрополії, як вони там поставилися б до мого з Мотрею Кочубеївною подружества, тому, бо вона мені хрещеницею доводиться. Ти служив писарем у Київській митрополичій канцелярії, знаєш усі входи й виходи і я тебе не потребую вчити, як братися до цього тонкого діла, щоб і вовк був ситий, і коза ціла.

Орлик, помовчавши хвилину, відповів:

— Дуже я гордий, що ваша милість вручають мені, молодому й недосвідченому, таке «субтельне» діло, і я постараюся сповнити, як можна краще; це почесне для мене завдання. Але гадаю собі, що тут труднощі не тільки в церковних перешкодах, а ще більше в нашій внутрішній політиці.

— Як ти це розумієш?

— А так, милосте ваша, що Любов Федорівна і її партія матимуть козир у своїх руках.

— Козир? Який козир?

— Вони й дальше горлатимуть на вашу милість і підніматимуть народ. Скажуть, що гетьман не шанує нашої православної віри і зневажає її святі закони.

— Себто, значиться, гетьман католик, правда?

— Можливо, що й таке говоритимуть, бо Любов Федорівна не перебирає в словах, а народ наклепам вірить. Він і так панів не любить, які б вони й не були, свої чи чужі, католиків зокрема. Католик — це для них червона плахта, і тою плахтою Любов Федорівна не забуде майнути людям поперед очі.

— Знаю і гадаю собі, що з Кочубеями треба раз якийсь лад зробити. Я не мстивий із природи, пригадай собі, як я лагідно розправлявся з тими, що доносили на мене до царя. Певно, що другий на моїм місцю поступав би інакше. Це, може, й не добре, бо заохочує людей до нових доносів. Але ж ті Кочубеї жити мені не дають. А мені треба тепер спокою, я мушу мати вільні руки. Але про це — колись другим разом. А нині я ще раз прошу тебе, щоб ти по святах, нібито з усякими урядовими ділами поїхав до Києва та розвідався в консисторії, чи схочуть там самостійно вирішити моє діло з Мотрею Василівною, чи пошлють його на вирішення в Москву.

— Добре, милосте ваша, — відповів, кланяючись, Орлик.

— А тепер, будь ласка, помагай мені разом з Войнаровським погостити моїх старшин, бо, бачу, надтягають деякі до мене. Ось уже й Ломиковський приїхав.

Перед гетьманський ґанок заїздили сани з генеральними старшинами. Вилазили з них гетьманські достойники із чурами й служками своїми, а гетьманська прислуга відчиняла перед ними широкі двері, знімала теплі шуби, очищувала чоботи від снігу й просила до світлиці, куди входив гетьман, вітаючись з ними та обмінюючись святковими бажаннями.

На обличчях старшин видно було не тільки звичайний святковий настрій і не тільки тую всім відому турботу, що з Україною тепер буде, але також щось невідомого й притаєного, що відносилося до самої гетьманської особи.

Гетьман, добрий знавець людей, зрозумів, що їм уже відомий наклеп про пірвання Мотрі, але вдавав, що не догадується нічого, був, як звичайно в своїй хаті, дуже уважливий, ввічливий і гостинний.

Знав, що це найкращий спосіб, щоб їх милості, генеральні старшини від'їхали в добрім настрої від нього та не поминали злом.

— Чогось-то нашого пана генерального судді немає, — зауважив за обідом Ломиковський. А гетьман відповів:

— Генеральний суддя, Василь Леонтійович, був у мене перед кількома днями з побажаннями святочними і занедужав,