Жоржі Амаду - Дона Флор та двоє її чоловіків

Дединьйо показав нову колоду гравцям і витягнув із неї дві карти: блідий, руки тремтять і пітніють, і не дарма: круп’є знову витяг даму і короля. Ариґоф усміхнувся: чари розвіяно руками та вустами Гульвіси, який прийшов йому на допомогу, зміг перемогти невезіння і змусив удачу повернутися. Якщо потойбіччя й справді існує, якщо душі померлих сидять собі отак на хмарах, як стверджують компетентні люди, то Гульвіса, вочевидь, дивиться зараз на нього зі свого далекого місяця й пишається відвагою, ба навіть подвигом, свого сміливого друга Ариґофа, який зміг подолати чаклунство та повернути собі удачу.

Утім, Гульвіса не літав у хмарах, а був отутечки, поруч з Ариґофом, і зрозумівши, що той збирається поставити на короля, й не дивно — стільки кабалістичних підрахунків крутилось навколо (існує хіба один відсоток зі ста, що дама випаде знову), він насмішкувато, впевнено та безапеляційно мовив приятелеві:

— Давай на даму, скурвий ти сину!

Слухняна рука Ариґофа, мов підкоряючись якійсь нечуваній силі, знову поставила на даму.

Зціпивши зуби, щоб упоратися з панікою, Антоніо Дединьйо витягнув першу карту: дама! Стурбовані спостерігачі лише захоплено ахнули, звідусіль чулися вигуки, нервовий сміх, чимраз більше роззяв збиралося довкола столу.

Жилберто Кашоррау, менеджер закладу, став поруч із Лулу з виглядом тотальної недовіри на обличчі. Він був рішуче налаштований негайно викрити шахрайство (бо що ж іще це могло бути?), але той абсурд тривав навіть у нього під носом, і банк у сто конто було зірвано. Тріумфальна та весела дама й далі незмінно випадала першою картою. У чому тут шахрайство, як думаєш, Кашоррау?

У смерть спантеличений Антоніо Дединьйо озирнувся, шукаючи підтримки в начальства, чекаючи бодай якихось розпоряджень, але Кашоррау лише докірливо глянув на нього, не пустивши й пари з вуст і жодним натяком не пояснивши, що робити далі. Тому круп’є неквапом узявся готувати нові колоди і на очах у всіх ретельно їх перетасував:

— Сто конто на кону…

І тремтячими руками витяг дві карти: даму та короля. У залі запала мертва тиша, а потім геть усім гравцям закортіло поставити на даму. Просто з вулиці і з «Табарису» сходилися гравці, довідавшись новину про нечуване везіння Ариґофа. Утім, цей банк довго не протримався.

За вказівкою Жилберто Кашоррау Лулу помчав до телефону. Зчинився страшний гармидер, бо хто ж таке бачив, щоб весь час випадала дама і щоразу першою картою. Незнайомець у білому костюмі голосно повідомив:

— З мене годі, я піду, бо ще трохи і серце моє не витримає. Більше десяти років незмінно граю в Ільєусі, в Ітабуні, у Піранжі та Аґуа Прета. Тож повірте, я бачив чимало шахрайства, але таке бачу вперше. — І додав: — Розум відмовляється вірити моїм власним очам.

Ариґоф хотів повернути йому фішку і запросити на вечерю до Терези, та чужинець відмовився.

— Боже збав! Якби ви знали, як сильно я боюся всіляких заклять і чаклунства, а це ж магія чистої води. Тож залиште свої фішки собі, а я піду викуплю свої, поки вони ще не зникли.

Лулу повернувся, й згодом до нього та Кашоррау підійшов літній, дуже солідний і поважний креол в окулярах — професор Максимо Салес, помічник та довірена особа Пеланкі Моуласа.

Коли Лулу йому зателефонував, Моулас відмовився повірити цій неймовірній історії. Цей відчайдух Лулу знову взявся за старе і зараз, либонь, хиляє ще й за роботою, а це вже неприпустимо. Покірно припавши своєю сивою потилицею до теплих грудей Зулміри Сімоенс Фагундос, він насолоджувався солодким спокоєм, але про всяк випадок все-таки відправив Максимо Салеса вивести на чисту воду шахраїв, хоча історія більше скидалася на п’яні вигадки Лулу:

— Якщо Лулу буде п’яний, то не вагайтеся, професоре, негайно женіть його до собачої матері. Не забудьте повідомити мене про результат…

Небагато часу пішло в Салеса на те, щоб переконатися, що Лулу тверезий і притомний, адже щойно він зайшов, як у руках в Ариґофа знову опинилися сто конто.

Антоніо Дединьйо, витираючи холодний піт зі зблідлого обличчя, боязко глянув на трьох чоловіків, які пильно за ним наглядали. Та що ж це таке, Господи милосердний, та йому ще дітей годувати, а він тільки те і вміє, що керувати грою! Три пари прискіпливих очей пильно стежили за його діями, професор Максимо Салес прошепотів: «Продовжуймо». У своєму синьому костюмі, в окулярах без оправи, з рубіновим перснем на пальці, Максимо Салес мав вигляд вельми імпозантного професора, посивілого від постійних наукових досліджень. Тому його всі тільки так і називали — професор, навіть Пеланкі, хоча за великим рахунком Салес розумівся лише на азартних іграх. На цій ниві він справді був незрівнянним фахівцем.

Антоніо Дединьйо, цей безневинний заручник обставин, приготував нову колоду, і знову все повторилось, як страшний сон. Амезина (її чудове та милозвучне ім’я було скомпоноване з Аме до Америко, імені її батька, та Сіни де Розини, імені її матері), ексцентрична розпусниця, яка зачитувалася Альманахом Думок та іншими езотеричними виданнями, назвала б це не інакше як «той очікуваний кінець світу». Максимо Салес перекинувся кількома словами з Кашоррау та Лулу (переконатися, що від нього не тхне алкоголем) і після наступних кількох дам із королями пішов телефонувати шефові.

Через кілька хвилин Пеланкі Моулас з Зулмірою кулею влетіли до зали. Натовп розступався, щоб він на власні очі зміг переконатись, як на очах тануть його гроші. Сто конто полетіли в нього з-під носа.

Царським жестом Пеланкі Моулас відсторонив Антоніо Дединьйо й привселюдно пильно оглянув колоди: дванадцять королів лежали внизу, останні карти. Професор Максимо, Жилберто та Лулу з розумінням переглянулись. Антоніо Дединьйо, хоч був невинний і знав це, усвідомлював також, що він приречений. Пеланкі Моулас крижаним блакитним поглядом глянув на круп’є, на трьох своїх підлеглих і на жадібні та напружені обличчя натовпу, до краю схвильованого тим абсурдом. Попереду всіх, біля своєї величезної гори фішок, сидів негр Ариґоф: неозора Гімалайська вершина, пік світу цього, як часто називала його Тереза; він широко всміхався і час до часу витирав спітніле чоло.

Усміхнувся й Пеланкі Моулас Зулмірі, яка стояла позаду нього, і власноручно перетасувавши колоди, виголосив так, мов декламував вірш:

— На кону двісті конто.

Хоча це був сам Пеланкі Моулас, володар азартних притонів Баїї, незмінний та невідступний вельможа гральних залів, який аж променився величчю, тому двічі перепитувати, хто він, не було потреби, — доля не поступилася, тож нехай то був фарт чи якесь чаклунство, суті справи це не змінювало: дама знову випадала першою картою. Знову Ариґоф зірвав банк, Пеланкі Моулас оглянув решту карт: там, у кінці («в кінці світу…», як любила наголошувати Амезина),