Наталія Ярославівна Матолінець - Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець

На щастя, всього за кілька метрів попереду, на першому поверсі старовинного будинку, світились яскраво-жовтим вогнем усі вікна, а на розі виднілась дерев’яна вивіска, яка сповіщала, що «Меделін» — тут. Навпроти кав’ярні барвистий бус, обвішаний гірляндами, вселяв радість самим своїм виглядом.

Рен стріпнула з волосся сніг і потягла хлопця до дверей, де чекало рятівне тепло.

За кілька хвилин Закс уже займався улюбленою справою: гасив і запалював свічку на столі, час від часу змінюючи колір її полум’я. Малинові, салатові, сині та сріблясті вогники танцювали в його очах.

Рен мовчки надпила каву — цього разу з медом і корицею. Помаранчева чашка гріла руки.

— Вирішуй, що спершу: ти розповідаєш, що ми тут робимо, чи замовляєш десерт? — спитав Закс, коли полум’я набуло помаранчевого, як і його волосся на сонці, кольору.

— Десерт, — із ентузіазмом заявила Рен, розгортаючи меню, бо вона й сама не знала, навіщо вони тут, і що це принесе, і чи принесе взагалі будь-що, але ж Історик казав… — Отож мені оцю шоколадну штуку. І таке з желейкою. Або… Заку, ти слухаєш?

Але він не слухав. Дівчина підвела погляд і зрозуміла: щось погане сталося. Хлопець позирав повз неї. Обличчя його зблідло, очі розширилися, пальці потягнулись до браслета на зап’ясті.

Рен і собі озирнулась, очікуючи побачити біля входу щонайменше Сансару Іґґдрасіль з почтом. Проте там не було нікого зі Стовпів, ані Мойр, ані розгніваного Одіна. У кав’ярню щойно зайшли

хлопець із дівчиною ]]> — з вигляду типова собі пара — і шукали, куди б присісти, бо «Меделін» не тішив наявністю вільних місць цього вечора.

— Можна до вас? — безпосередньо спитала дівчина, підійшовши до їхнього столу на чотирьох.

— Звичайно, — відповіла Рен і вказала на два вільні стільці.

Хлопець допоміг супутниці зняти брунатне пальто та сіро-синій шалик, і вони вмостилися вивчати меню, прихилившись чолом до чола, а тоді вдвох рвонули робити замовлення.

— Заку, що сталося? — Рен легенько наступила другові на ногу.

Губи хлопця заворушились, але з них не злетіло жодного звуку.

— Що сталося, Нортоне? Прийди до тями, — прошепотіла вона вдруге.

— Це… — він безсило опустив голову на руки і видихнув так, наче скинув важелезний вантаж. — Це нереально…

Незнайомці небавом повернулися з двома чашками чаю і весело перезирнулись.

— Познайомимось, може? — запропонувала дівчина.

Вона всміхалась сонячно та мовби казала всім своїм виглядом, що знає велику таємницю. Волосся кольору ясної міді, каро-червонясті очі — відкриті, жваві, проте з лукавинкою.

— Я Рендалл.

— А я Ґайя!

Рен втягнула повітря носом, сподіваючись, що ніхто не помітить її збудження. Шанс, що це та сама Ґайя, — який він? Судячи з реакції Закса, високий.

— Еміліуш, — сухо додав її супутник — блідий чорнявий хлопець із настороженим поглядом у близько посаджених очах.

— Закс, — видихнув Зак ледь чутно.

— Як-як? — Ґайя перехилилася через стіл. Вона взагалі рухалася весь час, наче їй зовсім не сиділось на місці: то шарпала потріпаний шалик, то поправляла довге волосся свого друга.

— Закс. Нортон.

— О, Нортон! — мідноволоса дівчина сплеснула в долоні, і Зак аж здригнувся, а тоді з надією подивився на неї. — Я, певно, десь чула це прізвище! — Ґайя задоволено заплющила очі і сьорбнула чай. Здавалось, вона насолоджується кожним ковтком, кожним вдихом і кожним словом.

—

Десь чула ]]> ? — луною повторив Зак.

Супутник Ґайї кивнув і пояснив:

— Не розпитуйте, будь ласка. У неї…

— Геть не обов’язково про це всім казати! — дівчина штурхонула чорнявця і всміхнулась. — Ну, в мене трохи проблеми з запам’ятовуванням імен… Іґнісе, лише поглянь на цю триповерхову шоколадну красу! — дівчина повернулась до свого друга і захоплено тицьнула пальцем у меню.

— Еміліуш, — шепнув він із притиском.

Ця невизначеність із іменами теж насторожувала. Погляд Рендалл ковзнув у бік Зака. Той втупився в свою помаранчеву чашку і не казав ні слова. І тоді вона врешті зрозуміла — а радше пригадала.

Далекого першого дня в Академії директорка обурювалася Нортоновою поведінкою, а Нут казала, що в його сестри були виняткові результати. Виняткові настільки, що про неї Рен згодом читала в підручниках. Легендарна Зірка Академії, попередниця Адіті Агні. І нездійсненні мрії Закса, які він так ревно оберігав від інших. І ці постійні подорожі в інші світи: завжди взимку, завжди схожі між собою кав’ярні, мовби в нього ось тут призначена зустріч, про яку одна зі сторін забула. Як вона забула і власне прізвище.

Ґайя Нортон, Закова старша сестра, — ось хто сидів поруч.

— Гей, Заку… — Рен діткнулася його руки. — Усе гаразд. Усе. Ти знайшов. Перемога.

Він зітхнув. Замружився і розсміявся — голосно та заливчасто. Іґніс-Еміліуш і Ґайя зиркнули на нього з пересторогою.

— Ох, ще одні психи, — шепнув чорнявець без злості в голосі.

— Від такого чую! — Ґайя взяла його за руку — природно, наче робила це часто.

— Ґайє, ви живете в цьому місті? — спитав Зак зацікавлено, коли вгамував сміх.

Рен піймала себе на думці, що в житті не бачила на його обличчі такого інтересу.

Ґайя та Іґніс перезирнулися, відповів хлопець:

— Ні. Ми, власне, постійно подорожуємо.

— І ви — разом?

— Ти певен, що доречно допитуватися про особисте життя в перших зустрічних? — хмикнув хлопець, і Рен примітила, що й він має потужну ауру — але геть відмінну від тих, які вона відчувала повсякчас в Академії.

Закс неуважно провів рукою по волоссю і повернувся до сестри.

— Ґайє, ти… щаслива? У тебе все гаразд? Ти задоволена життям?

— Ти що — з якоїсь секти? — Іґніс здивовано звів брови.

— Ану помовч! — обурилася сестра Закса.

— А може, вони стежать за нами, — пробурмотів її супутник.