Лізелотта Вельскопф-Генріх - Сини Великої Ведмедиці

Гапеда почув позаду себе голосні вигуки, повні жаху й перестороги.

— Убити плямистих бізонів, щоб нас минуло лихо!

Він збагнув: має статися щось таке, що б розвіяло чари, інакше усе пропало. Певно, у нього б не вистачило мужності, коли б поруч не було Уїнони. Але сестрі Токай-іхто він вірив.

— Умри, як хочуть цього духи! — закричав чаклун, вирвав жезл з кам'яним наконечником із землі, де він і досі стирчав, і високо здійняв його під вогняним дощем, погрожуючи Уїноні. Чаклунський спис, здавалося, також запалав.

— Це неправда! — Голосно вигукнув Гапеда. — Це неправда! Ти брешеш разом із своїми духами!

Знову посипався вогненний дощ. Гапеда заплющив очі, та не відступив. Він відчував, що Часке і Грозова Хмара теж залишилися біля нього.

Поволі Гапеда знову розплющив очі. Нічого не видно, крім чорної ночі, зоряного нёба і широкого лугу. Палаючий череп, вогненний дощ, танцюючий чаклун де й поділись.

Обережно, ще несміливо, Гапеда повернув голову спочатку до Часке, що неушкоджений стояв біля нього, а тоді в другу сторону, до Грозової Хмари та Уїнони. Усі троє, як і Гапеда, залишилися живими.

Поволі Гапеда розтулив кулак, в якому міцно стискав пальці Грозової Хмари, і дівчинка також ледь ворухнулась. Підійшов якийсь воїн. Гапеда впізнав батька. Той поклав руку синові на голову лише на мить, як тоді, коли хлопці мали плисти човном через річку. Потім пішов далі. В траві лежало якесь людське тіло. Це був чаклун. Але Четансапа навіть не доторкнувся до нього, — він, здавалось, шукав щось інше.

Діти отямились і огляділись навкруги. Вони побачили, що чоловіки, жінки й діти з Ведмежого братства, які втекли до лісу, тепер поволі поверталися до місця страшного чарівницького танцю, стиха про щось перемовляючись.

— Вони ще живі, — ці слова лунали найчастіше. Гапеда, що звинуватив чаклуна у брехні, Уїнона, якій той загрожував палаючим списом і вогненним дощем, — живі. Це справило на всіх глибоке, незабутнє враження. Ніхто не займав плямистих бізонів.

— Череп лежить там, у траві, — сказав Четансапа, повернувшись до Уїнони і дітей. — Він ще й досі трохи світиться зеленкуватим світлом.

Четансапа назбирав на лузі чимало різних обгорілих предметів; вони видались усім дуже загадковими.

Він попрямував до Адамса, що сидів у своєму напівзбудованому дерев'яному будиночку на узліссі, і показав йому знайдені речі. Діти та Уїнона супроводили Четансапу.

— Те, що старий робив, — просто красивий фейєрверк, — сказала біла людина. — Де тільки він набрав фейєрверочних фігур? Часто він вам показував «вогненний дощ»?

— Ні, — відповів Четансапа.

Підійшов Бобер і попросив Адамса знову все пояснити.

— Виходить, Шеф де Лю… — Бобер не наважувався продовжувати.

— Говори, — схвильовано, уривчасто наказав Четансапа.

— Шеф де Лю мав страшну підозру на Гавандшіту, — промовив Чапа. — Він якось почав був про це, та я не звернув уваги, бо вважав його докази невірогідними. Шеф де Лю побоювався, що Гавандшіта веде подвійну гру. Він був найстаршим у нашому братстві і вождем у мирний час, він був запеклий ворог уатшітшун. Але він був також чаклун і хотів залякати нас. Шеф де Лю в наметі Токай-іхто біля Ведмежого потоку чув із уст Червоного Лиса, що той мав дати Гавандшіті «вогненний дощ». За це Гавандшіта повинен був стати його спільником у боротьбі проти Токай-іхто. Але тоді з цього нічого не вийшло. Однак ви усі знаєте, що Гавандшіта не підтримав нас під час ради у резервації, коли Шонка примусив нас вигнати Токай-іхто з намету. Щоправда, Гавандшіта перейшов з нами через Міні-Сосе, проте хотів зруйнувати наше нове життя. Мені здається: він боїться Шефа де Лю так само, як і Токай-іхто, тому що вони бували між уатшітшун і більше не вірять у таємниці Гавандшіти. Тому Гавандшіта і прогнав тепер Шефа де Лю. Він дуже хитро використав його провину… Певно, чаклун одержав «вогненний дощ» у резервації через Шонку від Червоного Лиса…

Вислухавши це, Четансапа трохи помовчав.

— Він обдурив нас востаннє, — сказав він по тому похмуро.

В цей час на лузі знявся якийсь рух. Викритий чаклун підвівся і повільно, хитаючись, поплентався геть. Найдивовижніше для хлопців було те, що знесилений старий побрів східним берегом струмка, на якому пасся табун. Тепер вони згадали, що і під час свого шаленого танцю чаклун кілька разів переходив струмок, очевидно, не помічаючи цього. Зараз він теж не звертав на це ніякої уваги. Згорблений, заточуючись наче п'яний, ішов він поміж плямистими бізонами, яких так ненавидів, а куди йшов — ніхто не знав, в усякому разі, не до чарівницького намету, де звичайно зникав після своїх танців.

Кілька чоловіків, що стояли біля Адамса, напружено стежили за ним.

На східному березі струмка лежала купа попелу — рештки від багаття, що його полум'я було сигналом для Токай-іхто. Там Гавандшіта зупинився.

Четансапа підійшов до нього. Серед глибокої нічної тиші виразно чути було кожне його слово.

— Ти обдурив нас, — суворо сказав Четансапа. — Червоний Лис дав тобі «вогненний дощ».

Хлопці побачили, що старий скинув свій химерний одяг, і тепер постать його маячила, мов тінь, біля купи попелу. Він не промовив жодного слова, тільки ще більше зіщулився.

Але Четансапа був невблаганний. Він просвистів умовний сигнал, і люди з усього табору збіглися до нього. Великим колом оточили вони купу попелу. Хлопці та Уїнона також підійшли.

— Ви всі бачили «вогненний дощ»;— голосно промовив Четансапа. — Вміння робити такий дощ є однією з таємниць уатшітшун. Адамс теж знає її. А Гавандшіта одержав цей вогонь від Червоного Лиса в резервації і за допомогою його щойно обдурив нас.

Гавандшіта мовчав. Мовчали і чоловіки, жінки й діти, пройняті жахом перед зрадою людини, якій вони так вірили.

— Назбирайте для