Володимир Нефф - Королеви не мають ніг

куди, так що, на відміну від свого батька, йому не довелося перебиратись жінкою.

Отже, всього цього, повторюємо, Алессандро Барберіні і його друзі не знали, за що й поплатилися гірше, ніж жорстоко.

А Петр, десятками сильних рук посаджений у сідло, почав свій тріумфальний похід до столиці герцогства, до своєї Страмби, скелястою стежкою, обабіч якої стояли селяни, котрі щиро його вітали.

Уже споночіло, але була місячна повня, й на горах, на пагорбах і на скелях палали великі вогнища, яскравим полум’ям освітлюючи небо, всіяне зорями; а коли перед ними відкрилася долина й, схожа на величезний пень, з’явилася гора Macca, яка на своєму камінному хребті несла Страмбу, Петрові здалося, що все місто палає, поглинуте вулканічним вогнем, а з його брам витікає розплавлена лава; та це була не пожежа і не розплавлена лава, а юрми людей, які розмахували смолоскипами й пливли з брам назустріч новому герцогові, котрий наближався; герольди з сурмами, дівчатка в білих суконьках, з повними свіжих весняних квітів кошиками, яких охороняли лучники в парадному вбранні на конях, барабанники, блазні й дударі, картезіанці в сніжнобілих шатах, які співали релігійних, але сповнених радості пісень, вояки в блакитному й гвардійці в жовтому, за ними – сам кардинал Тіначчо в супроводі вісьмох пажів, верхи на гнідому коні під кармінно-червоною, розшитою золотом попоною, за ним герцогиня-вдова в золотих відкритих ношах, пригорнувши до себе юродиву Б’янку, в оточенні всіх своїх придворних дам, які йшли пішки, кокетливо підібравши свої спідниці; за ними рухалася вся страмбська знать і багаті міщани і, нарешті, нескінченний людський потік – бідаки, усі в святковому, всі зі смолоскипами й ліхтарями, і всі до хрипоти вигукували своє duca, duca, evviva duca, duca.

Петр жадібно шукав серед них обличчя чарівної молодої жінки зі збудливо-грішними тінями під неймовірно великими очима, потрійну корону чорних кіс, які палали темним вогнем, але не знаходив її ніде; прекрасна Фінетта, яка після закінчення, за її власним висловом, спектаклю гніву й прикрості через втечу віроломного Петра Куканя без сумніву стала старшою управителькою, тільки вже не гамбарінівського, а герцогського палацу, і тепер, либонь, готувала чудову зустріч переможцеві, який повертався до міста; думаючи про неї, Петр відчував приплив тепла до серця, і його смуток, спричинений смертю капітана д’Обере, поволі відступав. «Якщо у мене в цілому світі немає щирого друга, то є бодай подруга, котра ніколи не зрадить», – думав він.

Юрба, яка супроводжувала Петра, попростувала до Партенопейської брами; в цьому, мабуть, ховався певний задум, бо ця брама була дещо збоку від їхньої дороги – нею, як правило, користувалися тільки ті, хто приходив із півночі, з Болоньї, але в жодному разі не ті, хто наближався до Страмби з півдня, з Умбрії. Як нам відомо, перед цією брамою височів пагорок для страт, і, очевидно, треба було, щоб новий правитель відразу, з першого ж погляду пересвідчився в жорстокості свого незаконного попередника, бо шибениці на цьому пагорку були обвішані трупами так само густо, як і того разу, коли Петр і Джованні вперше приїхали до Страмби, і в усі п’ятеро коліс, піднятих на палі, так само було вплетено спотворені тіла; одне з цих тіл, тонке, струнке, було жіноче. Волосся закатованої, грубо вистрижене катовими ножицями подекуди аж до самої шкіри черепа, вкрите пилюкою, болотом і кров’ю, було біле; обличчя невпізнанно змінилося, розклалося, і його роздзьобали птахи, так що на ньому можна було розрізнити лише дві ямки, в яких колись були посаджені очі, й чорне провалля вуст, і досі розверсте в останньому зойку болю. Все це нагадувало тліючу купку листя, розворушений мурашник, груду болота, розтоптану ратицями худоби; Петр здригнувся від жаху, побачивши це видовище; він був твердо переконаний, що це не тліюча купка листя, не розворушений мурашник, не розтоптана груда болота, а що це людське обличчя, точніше, було колись ним. Блідий Петр зблід іще дужче.

– Це… – сказав він, хоч уже здогадувався, хто це.

– Це, високосте, ніхто, – озвався поруч послужливий голос одного з придворних, які його супроводжували.

– Як це ніхто?

– Una niente, ніщо, – повторив голос придворного з таким підлесливим шепотом, яким розмовляють тільки з тим, хто щойно зійшов на найвищий щабель влади. – Колишня господиня заїзду, а потім полюбовниця Джованні Гамбаріні, хай буде прокляте його ім’я.

Підлесливий голос вів далі, немовби вві сні:

– Узурпатор Джованні Гамбаріні підозрював Фінетту, – так називалася ця особа, – що вона комусь… комусь… я точно не знаю кому… допомогла втекти з темниці, і вона в цьому зізналася під тортурами. Через те він наказав її колесувати. Але, повторюю, це була una niente, ніщо, особа, нічим не прикметна в кривавій історії цих днів… хіба тільки тим, що…

– Тільки тим, що? – перепитав Петр.

– Тільки тим, що вона відзначалася винятковою силою і волею до життя, – сказав придворний. – Відколи світ світом, ніхто такого не чував, щоб колесували жінку. Жінок вішають, спалюють, живцем закопують у землю, але щоб їх ламали в колесі – такого ще не було. Тож це перший відомий в історії випадок, і мушу вам сказати, що це була велика несподіванка, бо ще ніхто так довго не жив після того, як його вплели у колесо, як вона. Усі в Страмбі ходили дивитись на неї і навіть бились об заклад, чи довго вона ще витримає. А вона жила й жила, аж поки нарешті Господь покликав її до себе.

– І мучилася? – запитав Петр зі слабкою надією почути на відповідь, що Фінетта зразу знепритомніла й хоч іще жила, нічого вже не відчувала. Але підлесливий придворний з подивом глянув на нього:

– А як же інакше, високосте? Смерть на колесі невимовно тяжка.

Петр притис до очей обидва кулаки, здоровий і поранений, і простогнав:

– Будь проклята та хвилина, коли взагалі все це почалося!

Частина п’ята
FINIS STRAМВАЕ