Юрій Миколайович Щербак - Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

У залі засідань у резиденції Гайдука були вимкнені всі гаджета й скайпи таємного зв’язку. Тут уже купчилося багато людей — дві гримерки, які мали взятися за обличчя Оксани і Гайдука — висвітлювати їх, знімати зморшки й плями, сліди Чорного Мору на лиці генерала, дизайнувати і мейкапувати фейс-об'єкти, які вже не належали цим двом особам — а мільйонам глядачів у всьому світі. Освітлювачі виконували накази телеоператорів, які виставляли картинку: бесіда мала бути при каміні, над яким висів портрет першого Президента України; на карнизі над каміном посередині стояла золота статуетка індійського бога Шиви — подарунок Індіри Голембієвської, — з обох боків — керамічні темно-червоні коні й зелені баранці легендарного майстра-гончара Залізняка.

Звукооператор перевіряв якість звуку з мікрофонів, непомітно розставлених біля крісел, в яких мали сидіти Оксана і Гайдук. В іншому кінці зали, перед численними моніторами, крім режисера і редактора (тобто цензора) програми, стояли Нерубай і директор першого каналу — відставний генерал із сивими вусами з підвусниками, який хотів був дати кілька керівних вказівок, та ніхто його не слухав. Нерубай згадав свою роль в операції «Хліб життя». Саме тоді він сформулював основний закон влади — всім хочеться бути поближче до влади (Володаря) і подалі від відповідальності. Оператори метушилися біля камер, перевіряючи якість зображення, а за всім цим безладом пильно стежили п’ять охоронців.

Увійшовши до зали, де панувала звична робоча метушня, Оксана раптом відчула неприємне і неочікуване хвилювання й ще раз передивилася свої заготовки. Зала засідань сподобалась своєю суворою функціональністю, і вона пошкодувала, що розмова відбуватиметься не в тій частині, де стояв письмовий стіл тирана і де приймалися важливі державні рішення, а в публічній зоні. На письмовому столі, вільному від будь-яких паперів та прикрас, вона побачила лише фотографію в срібній рамочці — молода жінка зі Святиком, ще немовлям, обидва усміхнені й щасливі.

На стіні над столом засідань висіла картина: молодий запорозький козак — незакінчена, наче зліплена з кількох могутніх мазків і тому більш жива. Раптом поряд виник Нерубай і пояснив, що це ескіз Рєпіна до картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Охорона заборонила відзняти увесь зал із його деталями. Цей ідіотизм годі було зрозуміти. «Овальний кабінет у Білому домі знає весь світ, — подумала вона. — Божевільна хуторянська країна».

Гайдук усівся навпроти неї й твердо поглянув їй у вічі, немов застерігав проти чогось. Цей погляд здався їй ворожим. Все її хвилювання як рукою зняло. Відчула себе вільною і відчайдушно впевненою. «Я йому зараз покажу», — подумала вона.

Режисер махнув рукою: «Почали!»

Оксана поглянула в камеру й привітно посміхнулася.

— Добрий вечір. На годиннику — дев’ята вечора. Починаємо нашу традиційну програму «Відверта нічна розмова». Мене зовуть Оксана Хмелько, мій співбесідник (ледве не сказала — мій гість) — Координатор держави, генерал армії Ігор Петрович Гайдук. Доброго вечора, Ігорю Петровичу…

— Доброго вечора, — скуто кивнув він.

— Дякую за вашу згоду на цю розмову і дякую за люб’язне запрошення до вашого робочого кабінету у вашій резиденції. Нагадую — сьогоднішня програма йде вживу, без будь-якої цензури і вилучень. З вами — Перший національний державний канал України-Руси.

На телевізійних моніторах поповзли початкові титри програми.

Гайдук був одягнений у літній, оливкового кольору польовий військовий мундир — без будь-яких аксельбантів, шевронів та орденських знаків. Повітря в залі було охолоджене, щоб з чола очільника держави не крапав піт.

— Моє перше питання до вас, пане генерале. Як ви оціните історичну перемогу над шейхом Омаром аль-Бакром — маю на увазі знищення хмари сарани в південних районах держави.

— Я не називав би цю перемогу історичною, — відповів Гайдук, намагаючись не дивитися на Оксану, яка подобалася йому все більше і більше. — Це — одна з перемог у битвах, які точаться в XXI столітті між цивілізаціями. Але не перемога у війні. Ми задоволені тим, що нам удалося врятувати найбагатший врожай у нашій історії. На жаль, не обійшлося без людських жертв і руйнувань.

— Якими є наші втрати?

— Точні цифри ще не підраховані, але втрати серед мирного населення і військ оцінюються в понад дві тисячі осіб, плюс матеріальні збитки. Це дуже серйозні втрати, і ми схиляємо голови в пам’ять загиблих.

— Що сприяло перемозі?

— Вчасна науково-технологічна підготовка.

— Яка саме?

— Про це завчасно говорити, — ухилився від відповіді Гайдук. — Це наше «ноу-хау», і ми хочемо поки зберегти його в таємниці. Скажу тільки, що нашим вченим вдалося зрозуміти природу мутантної сарани — цієї жахливої біологічної зброї. Вона повинна бути безумовно заборонена і знищена. На землі не повинно залишатися жодної особини цієї штучно створеної сарани, здатної до самовідтворення. Бо трагедія може повторитися спочатку.

— Вам не здається, що інформація про ці події була, м’яко кажучи, недостатня?

— Вона відповідала вимогам воєнного стану, — сухо сказав Гайдук, давши зрозуміти, що не хоче продовжувати цю тему.

Тоді Оксана вирішила приступити до головного:

— Ігорю Петровичу, не таємниця, що вас називають тираном, диктатором…

Директор каналу, що притулився до стіни зали засідань, пополотнів і почав прощатися зі своєю генеральською пенсією…

— А як би ви самі визначили свою роль у державі?

Вираз Гайдукового обличчя ні в чому не змінився, ніби мова йшла про якісь нейтральні, далекі від нього речі.

Індикатори першого каналу засвідчили різке зростання кількості глядачів.

— Моя роль визначена 16 червня 2079 року рішенням Комітету порятунку, головою якого мене було обрано. Нагадаю, що КОПОР перебрав владу на всій території України-Руси, а я був призначений Координатором держави з міжнародно-безпекових питань. Ці функції я виконую і сьогодні.

— Чи можна назвати режим, яким ви керуєте, режимом ліберальної диктатури? Чи освіченої тиранії? Чи ще як?

— Називайте, як хочете. Це — режим відповідальності перед народом у період великих викликів, великої турбулентності