Леся Українка - Том 10

я дуже чекаю на її лист. Врешті, може, їй через що ніколи або не до листів, то беру свої слова назад. Завтра, найпізніш по-завтрьому, вишлю посилку. Бувай здорова і не кори мене за листи, їй-богу, краще писати не вмію!

Цілую тебе міцно-міцної

Твоя Леся

, 239. ДО О. П, КОСАЧ (сестри)

24 листопада 1897 р. Ялта Ялта, Екатер [ининская],

д[ача] Лещинск[ого], кв. № 12,

Люба Лілечко!

Сьогодні я вислала вінок на твоє ймення через транспортну контору «Надежда», оце посилаю квитанцію. То

бі посилку принесуть в хату, нікуди не треба йти полут чать, ти тільки покажи квитанцію агентові і кажи при собі розкрити ящик, чи не поломили чого. Коли б часом довго не доставляли посилки, тоді справся в контрі «На-дежда», вона єсть десь на Крещатику (де власне, не знаю), але се, певне, не буде потрібно, бо, наприклад, я отримала від Миші посилку через сю контору у свій час і як слід. Причепи до вінка ленти — друкарі мені їх трохи зоисували, та що вже робить! — я їх поклала особне, щоб не дуже пом’ялись, збери теж і зелень, лаври etc. і зроби з неї букет або що тобі здасться ліпше і віднеси вкупі з вінком 178.

Прости* коли я тобі завдаю клопіт, і коли сей клопіт занадто великий, то зроби так, як я писала в минулому листі, попроси Павла Лукича або кого іншого з товаришів,- хто має час. Хотіла я раніш посилку сю справити, але перше ждала грошей, а потім два дні пішло на роботу. Се, як бачиш, перша річ, на яку пішли мої перші зароблені гроші... Не сподівалась я сього!

Великий жаль, що ти мені не пишеш,— але що маю робити? На таких просторах дорікати не годиться, треба a priori думати, що, певне, ж єсть поважні причини, коли ти не могла обізватись навіть на такий лист, який був мій остатній. «Нема вчинків без причин». Може, причина та, що ти на мене сердишся, але за що? Здається, нічого такого між нами не було, а якщо воно, по-твоєму, було, то вилай мене добре, та все-таки ие мовчи. Може, тобі ие до писання просто, тоді вже — що ж, тоді вже не пиши, бог з тобою. Коли боїшся, що веселих тем нема, то не бійся, я їх і не жду, а мені здається, що ми з тобою не тільки не чужі, а навіть більш ніж рідні, і слід би нам знати одна про другу і веселе і сутіне, що кому трапляється. Мені за сей час нічого веселого не> трапилось, коли не лічити веселого сонця і моря, а була, окрім туги, ще одна колосальна пакость з боку одних «інтелігентних», та ще й «исторических» людей; така пакость, яку можна «простить, но не забыть», я так їм і сказала. Врешті, се вже, слава богу, «одійшло в історію». Я знов згадала, що приїхала сюди, аби поправитись a tout pris і почала знов їсти за двох, невваяшочи — хочеться чи не хочеться — гуляти над морем і заставлять себе лягати спати не пізніше HV2 (а не в 2, в 3 і пізніше, як було всі дні після 1 ноября). Не можна, гріх бути інвалідом, коли так багато роботи і так мало людей, треба перестати ним бути, коли не можеш зараз, то через рік, через два, через три, а все-таки треба вийти в люди! І я вийду або під ножем пропаду, а так не зостанусь.

Ну, бувай здорова! Коли писатимеш, то й я писатиму більше, а тим часом міцно тебе цілую.

Твоя Леся

Розпишись на квитанції «Косич», а не «Косач», хай вже буде так, як вони перебрехали, а то ще причепляться!

240. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

28 листопада 1897 р. Ялта Екатерин[ипская],

д[ача] Лещитісі^ого], кв. 12, Ялта,

18—97

Милая моя Лілія!

Спасибі тобі, велике спасибі за твого великого листа. Мало в ньому веселого, та все ж він розважив мене, він був живим голосом серед пустки... Значить, як я думала, так і було, Микола Васильович не міг далі жити без Галі, а склероз і т. п. тільки вираз сього в видимій формі. Мені здається, що його трудне життя привело його до тії границі, коли умерти, навіть самовільно, вже не егоїзм, а право, і зректись сього права міг тільки такий герой, як він. Мені не трудно дати собі слово помагати тобі осягти тої мети, яку ти собі положила, бо я давно дала велике слово за себе і за товаришів (отже, й за тебе) в іншій стороні, на іншій могилі. Для того, щоб дотримати слова і помогти його тримати іншим, я пропадала цілу зиму в Києві і тепер пропадатиму в Ялті в надії, що, може, з сього «пропадання» вийде життя. Не скрию від тебе, що бувають у мене хвилини розпачу, коли мені здається, що все даремне, що я от-от упаду на дорозі і важкий хрест задавить мене, але се хвилини тільки, взагалі ж я думаю, що хоч сама не житиму, та завжди буду в силі помагати жити іншим, хто тільки схоче моєї помочі.

З твого листа глянула на мене така жива, молода, гаряча душа, що, далебі, яснішим здався світ навколо і не такою страшною прийдешність. Я думаю, що ми ніколи ке розійдемось різно, завжди будемо рідними не тільки: по крові, але й по духу,— а чи кожна людина має таких: рідних? Коли б ми тепер були вкупі, багато з того, що я тепер кажу, не треба було б казати, воно було б видно так, само. Я помогла б тобі плакати, як торік, не допитуючись, не вимовляючи зайвих слів. Недарма я часом порівнюю себе з плющем, есть в мені щось смуткове, через те, може, люди в журбі горнуться до мене, через те, може, й чуже горе ніколи не здається мені пустим, не вартим уваги. У нас з тобою е спільна риса: почуття товариства і братерства не тільки до своїх, але й до чужих, не знаю, що заложило його в нас, виховання чи природа, тільки в нас воно дуже розвите, у Комарових, як видно, його нема, коли вони його так грубо не розуміють в інших. Признаться, я навіть не сподівалась від них сього, надто в