Петер Енглунд - Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

залежно від обставин. Багато солдатів, маючи три-чотири поранення, були змушені битися. Здоровий і поранений солдат часто билися пліч-о-пліч. Якщо пораненому було вже несила стріляти, він заряджав зброю. Воронки від снарядів правили їм за єдине сховище на полі бою.

У ці дні Б. уперше спостерігав випадок шоку від вибуху снаряда. Спершу він не зрозумів, у чому справа, і вирішив, що солдат боїться. Повсякчас коли поруч лунав вибух, солдат кидався в укриття, його просто трясло. Але потім він завжди повертався і продовжував виконувати свій обов'язок. Він просто не міг витримувати вибухів. До того ж їх усіх накривав майже безперервний артилерійський вогонь, а до нього додавалася газова атака. Найгіршим, мабуть, був сльозогінний газ: він пах гнилими грушами і примушував їх чхати, їх нудило і вони блювали просто в протигази. Вони були змушені зривати їх з себе, сподіваючись на краще. Усі так чи інакше страждали від газу, струмки сліз застеляли їм очі, заважаючи бачити, що відбувається.

У понеділок Б. контузило осколком снаряда, який влучив йому в голову. Йому здалося, ніби бейсбольний м'яч потрапив йому в скроню. Люди часто вважають, що поранені. Вони відчувають, наприклад, удар в ногу, бачать кров, розірвану тканину, але, спустивши штани, виявляють, що у них простий синець, а кров ллє з рани сусіда.

Пацієнт розповів Кушингу та його колезі, що їх змінили на смерканні в середу. І незважаючи на те, що вони очей не зімкнули за ці шість днів, їм довелося крокувати всю ніч. Тільки до полудня наступного дня вони зробили зупинку. Їх погодували гарячою їжею, і співчутливий підполковник змусив солдатів лягти і поспати.

Але самому Б. відпочити не вдалося. Він ніяк не міг знайти свою книгу з шифрами і, узявши мотоцикл, помчав назад у Сержі. Там він знайшов її у своїй куртці, яку, згорнувши, підклав замість подушки під голову пораненого солдата. Солдат помер, а книга з шифрами лежала на місці. Коли Б. вже хотів повернутися, він виявив ще одного пораненого, який сховався на річковому березі. Б. спробував перетягнути його через річку, але потрапив під вогонь. Поранений загинув, а сам він отримав важку контузію. Як у тумані, він знайшов свій мотоцикл і, обстрілюваний з усіх боків, помчав геть.

Коли він повернувся до своєї частини, усі помітили, що з ним щось негаразд. Він тремтів, заїкався, йому навіть не вдавалося сісти. Йому дали віскі, облили крижаною водою. Ніщо не допомагало. Йому ставало дедалі гірше, він блював. У нього почався сильний головний біль, у вухах шуміло, голова йшла обертом, перед очима стояв жовтий туман. Він боявся лягти спати, бо вважав, що, прокинувшись, виявить, що осліп. Потім його спогади зробилися безладними.

До кінця бесіди у пацієнта запитали, як він зараз почувається.

Найгірше зараз мої сни, хоча часом, просто розмовляючи з ким-небудь, я раптом виразно бачу перед собою обличчя німця, якого я заколов багнетом, бачу його спотворене обличчя і чую жахливі хрипи. Або бачу іншого, якому наш солдат зніс голову тесаком [297] . Перш ніж той упав, з його шиї фонтаном ринула кров. А ці жахливі запахи! Ви знаєте, я не витримую просто вигляду м'яса на обідньому столі. Мене просто верне від м'ясної крамниці під нашим вікном. Щодня я намагаюся звикнути до цього.

Пацієнт прагне повернутися на фронт, щоб брати участь у масштабному заключному наступі. Але він не має сили зробити цього. Кушинг записує діагноз, поставлений 24-річному капітанові: «Психоневроз, що виник на фронті».

209

Неділя, 3 листопада 1918 року

Пал Келемен чує в Арлоні розмови про скасування цензури в Угорщині

Гарна ознака. Він сидить в офіцерському клубі разом з іншими й обідає, як раптом до них у паніці вбігає офіцер інтендантської служби. У Будапешті скасовано офіційну цензуру, газети можуть тепер писати що завгодно! На пошті вони знайшли екземпляри останніх номерів: перші шпальти рясніли жирними заголовками з вимогою повернути додому угорські війська: «Потрібно покласти край цьому кровопролиттю за чужу владу на чужій землі».

Командир дивізії негайно віддає наказ, щоб уся пошта була перевірена і всі без винятку газети конфісковані. Подібні новини могли руйнівним чином вплинути на бойовий дух, який і без того похитнувся. Сказано — зроблено. Перевірили всю пошту, але жодних газет більше не знайшли.

Офіцери насторожено стежили, чи не дійшли останні звістки до особового складу, але по обіді сталося лише кілька «дрібних інцидентів». Увечері знову з'явилися кілька номерів щоденних газет, ніхто не знав звідки. Їх почали читати. «Над силу, при світлі стеаринової свічки, солдати читали одне одному вголос; і рядові, й унтер-офіцери не могли говорити ні про що інше, крім як про те, що пишуть газети».

210

Понеділок, 4 листопада 1918 року

Ріхард Штумпф і п’ять критичних моментів у Вільяельмсхафені

Осіннє повітря. Похмуро. На честь сьогоднішнього дня він убрався в парадну форму. А потім пішов разом з іншими на демонстрацію. Поведінка офіцерів свідчить про те, що матроси цілком можуть перемогти. У настроях людей відбулися значні зміни. Від колишньої кайзерівської самовпевненості не залишилося й сліду; командування тепер злякане і збентежене. Після млявих, чисто символічних протестів особовий склад відпущений на берег. «Я не можу утримувати вас», — лагідно каже старший офіцер Штумпфу.

Тиждень тому флот був готовий вирушити в дорогу заради останнього героїчного, безглуздого «ура», але на кількох кораблях почався заколот[298]. Ріхард Штумпф здогадується, що там сталося: «Довгі роки несправедливостей каналізували небезпечну вибухову силу, яка тепер вирвалася назовні». Непокора наказам стала звичайною справою. Близько тижня тому Людендорф з Верховного командування пішов