Поліна Ташань - Заклиначка стихій, Поліна Ташань

Анабель і не помітила, як минула решта того дня. Більшість часу вона бігала по Академії, розмовляла з викладачами чи відповідала на відверто дурні запитання інших студентів. Навіть у туалеті їй не завжди вдавалося знайти спокій. Так, до вечора втома її накрила настільки, що, доївши вечерю, вона поклала голову на складені руки та під плинні звуки балачок друзів за столом незчулася, як задрімала.

Ранок настав швидко. Коли Анабель розплющила очі, їй довелося кілька разів кліпнути, щоб прокинутися. Вона дивилася на волокна білої наволочки, від якої пахло свіжим пранням. Під м’якенькою, пухнастою та теплою ковдрою було так приємно лежати, що вона не хотіла вилазити з ліжка. Перевернувшись на спину, Анабель поглянула на стелю — і раптом в її голові відбувся збій. Біла — не блакитна. Як? Озирнувшись довкола, вона швидко зрозуміла, що перебуває не у своїй кімнаті й, відповідно, не на своєму ліжку. Звісно ж, ні. У неї ніколи не було такої м’якенької, сірої ковдри, та й постіль вона прала майже тиждень тому.

Прокліпавшись, Анабель звісила ноги з ліжка й почала розглядати речі на тумбочці. Стрілка маленького годинника вказувала на десяту. Поруч в рамці стояла кольорова фотографія, де на якомусь полігоні красувалися Нейт з Джоном. Здавалося, її зробили один-два роки тому. Більше на тумбочці нічого не було. Жодної рослинки на підвіконні, жодної картини на стіні. Уся ця кімната — відображення гвардійського порядку  та стриманості. Приблизно так Анабель і уявляла спальню Нейта.

З-за зачинених дверей тим часом приглушено долинали голоси.

— Коли ми одружимося, я заберу її до себе в Ґрінвуд. Їй там сподобається, я не сумніваюся. Вона мені вчора пів вечора розповідала про те, який там чудовий клімат.

Анабель мимохіть всміхнулася, здогадуючись, про кого йшла мова.

— Та я зрозумів, Радею. Не буди Анабель, — відповів Нейт.

— А вона тут?

Відповіді вона не чула, бо, мабуть, Нейт просто кивнув.

— А ти молодець! Робиш успіхи.

— Заспокойся. Нічого не було, — сказав він. — Вона заснула під час вечері, а я просто не хотів нести її сходами на другий поверх через шрами.

— Ясно. Ну, все одно непогано. Головне — не гальмуй. Вечірку ж заради побачення влаштувати зміг. Ось з таким ентузіазмом і надалі.

Від почутого Анабель швидко прокинулася. То це був він, а не Доріан?

— Та пішов ти!

За мить двері відчинилися. Коли їхні погляди зустрілися, на обличчі Нейта засяяла лагідна усмішка.

— Доброго ранку. Виспалася?

Анабель зняла з себе ковдру й, побачивши на підлозі перед ліжком свої черевики, тихо промовила:

— Якщо я всю ніч була тут, то де… Спав ти?

— На кріслі. — Він хитнув головою в бік столу, після чого веселіше повів. — Не хвилюйся, я тебе не чіпав. Ну, тільки зняв взуття й куртку, накрив ковдрою і один раз поцілував у щічку, бо ти почала прокидатися. Каюсь.

Уявляючи це, Анабель ставало шкода, що вона все ж заснула. Нейт такий милий. Підвівшись, вона підійшла до нього ближче й обійняла його шию руками, кажучи:

— Дурень, треба було лягти поруч і спати в обіймах, а не тулитися на кріслі.

Його вуста потяглися в більш пустотливу усмішку, а руки з’єдналися довкола її талії.

— Наступного разу так і зроблю.

Анабель поцілувала його, м’яко та ніжно. Але насолода тривала не довго, бо Нейт відсторонився й, подаючи їй куртку, сказав:

— Ходімо на сніданок, моя мати вже чекає надворі. Їй не терпиться взяти в тебе інтерв’ю.

В Анабель впало обличчя.

— Вже? Сьогодні? Ти ж їй вчора тільки написав.

Він стенув плечима.

— Я ж казав, що вона швидко приїде. Вона любить свою роботу.

— Тоді якого дідька я досі тут? — лаялася вона, поспіхом взуваючись. — Це ж ще помитися треба й переодягтися. Тільки б вона сюди не зайшла! Тут не принцеса, а йоханий бабай!

Від її слів Нейт засміявся.

— Не квапся. Вона тут до вечора буде.

— А як її хоч звати?

— Евеліна. Прізвище не кажи, їй воно не подобається.

— Звертатися до твоєї матері на ім’я? — перепитала Анабель, скептично скривившись.

— А чом би й ні? Звертайся як хочеш. Вона тобі не перечитиме.

— Добре, — вийшовши в коридор, вона на мить затрималася, повернувшись. — То де мені тебе шукати?

— Я буду на майданчику, — сказав він і заходився застеляти ліжко.

***

Прийнявши душ у кімнаті Люсі, Анабель хутко побігла до себе. Марія тим часом саме читала якийсь любовний роман.

— Вйо. Жінко, схаменіться! Куди це ти так несешся? — кинула вона, відклавши книжку на тумбочку.

— Газета, мати Нейта, капут, — відповіла Анабель, знімаючи рушник із мокрого волосся. — Що мені вдягнути?

Марія усміхнулася, помалу підводячись з ліжка.

— На знайомство зі своєю майбутньою свекрухою? Ну, може, якусь спідницю?