Ніл Гейман - Американські боги

небіжчика перед самим стовбуром, метри за три від дерева. Разом із сестрами розгорнула простирадла. У денному світлі старий мав гірший вигляд, ніж при свічках у мотелі. Тінь кинув погляд і відвернувся. Жінки поправили Середі одяг, вичистили костюм, тоді поклали його на край простирадла і ще раз загорнули.

А тоді підійшли до Тіні.

«Це ти той самий?» — спитала найвища.

«Той, хто відплине за Всебатьком?» — спитала середульша.

«Той, хто прийшов чувати?» — спитала найменша.

Тінь кивнув. Опісля він не міг пригадати, чи й справді чув їхні голоси. Може, він просто зрозумів, що вони мають на увазі — із поглядів, із виразів облич.

Пан Нансі, який ходив до будинку, аби скористатися вбиральнею, повернувся до дерева. Він із замисленим виглядом курив сигариллу.

— Тіне. Ти не мусиш цього робити. Знайдемо когось більш підходящого. Ти не готовий.

— Я це зроблю, — просто відповів Тінь.

— Але ти не мусиш. Ти не уявляєш, у що вплутуєшся.

— Це не має значення.

— А якщо ти помреш? Якщо тебе це вб’є?

— Тоді це мене вб’є.

Нансі розлючено жбурнув недопалок сигарилли на лужок:

— А я казав, що в тебе тями ні грама, і от ти досі ні граминки розуму не нажив. Невже ти не помічаєш, що тобі допомагають знайти вихід?

— Вибачте, — більше Тінь нічого не сказав. Нансі розвернувся і пішов до мікроавтобуса.

Чорнобог підійшов до Тіні. Не було схоже, що він особливо задоволений.

— Мусиш це пережити. Щоб ціленьким потрапити мені до рук.

Тоді легенько постукав п’ястуком Тіні по чолі, сказав «Бам!», стиснув його плече, поплескав його по руці і пішов назад до автобуса.

Найбільша жінка, яку, здається, звали Урта, чи, може, Урдер — її так і не вдовольнила Тінева вимова — жестом наказала йому роздягнутися.

— Догола?

Жінка знизала плечима. Тінь залишився у білизні та футболці. Жінки поприставляли свої драбини до дерева. Тоді показали йому на одну з драбин, боковинки якої вкривав орнамент із квітів і листя.

Він піднявся на дев’ять сходинок. Тоді, на їхній знак, ступив на низьку гілку.

Середульша жінка висипала все, що було в мішку, на траву. Виявилося, що там був клубок тонких мотузок, поруділих від часу та бруду. Жінки стали акуратно сортувати мотузки по довжині, розплутувати й розкладати їх поруч із тілом Середи.

Далі вони піднялися на свої драбини й стали в’язати пута, сплітати їх у складні елегантні вузли. Спершу прикріпили їх до дерева, а тоді обплели ними Тінь. Без жодних ознак сум’яття, схожі на медсестер, повивальниць чи на жінок, які обмивають трупи, вони роздягнули його донага, а тоді зв’язали: не туго, але міцно й остаточно. Його вразило, як зручно вузли і мотузки прийняли на себе його вагу. Мотузки тримали його — під руками, між ніг, довкола талії і колін — і він висів, прив’язаний до дерева.

Ось йому накинули зашморг на шию, не затягуючи, і на цьому було все. Спершу висіти було не дуже приємно, але його вага так добре розподілилася між мотузками, що жодна з них не врізалася в плоть.

Тіневі ноги бовталися десь метри за два над землею. Безлистяне дерево здавалося величезним, його гілля чорніло на тлі сірого неба, а шовковиста кора була сріблясто-сіруватою.

Жінки прибрали драбини. Він на мить запанікував, що залишається без опори, коли його тіло провисло на десяток сантиметрів, але пута витримали його вагу. Він не зронив ані звуку.

Тінь був там повністю оголений.

Жінки поклали тіло, загорнуте в саван із мотельного простирадла, біля підніжжя дерева і залишили його там.

Залишили самого.

Розділ п’ятнадцятий

Шибеничко, шибеничко, моя ж ти доле!

Шибеничко, шибеничко, моя ж ти доле!

Не боюся зашморгу, не боюсь петлиці,

А боюсь лежати я у сирій землиці.

Тюремна пісня

Першого дня на дереві Тінь відчував лише дискомфорт.

Час від часу ненадовго приходили біль чи страх, а зрідка — дивне відчуття, щось між нудьгою та апатією. Це було прийняття своєї долі, безбарвне очікування.

Він висів.

Вітру не було.

За декілька годин перед його очима стали спалахувати кольорові плями: багряні та золоті. Вони розквітали, пульсували, гасли й жили власним життям.

Біль у руках і ногах розростався, стаючи дедалі нестерпнішим. Коли він розслабляв м’язи і спирався на мотузки, петля на шиї затягалася, а світ перед його очима крутився і розпливався. Тож він притискався спиною до стовбура. Він відчував, як трудиться його серце, як відчайдушно стугонить, женучи кров по тілу, не в змозі більше тримати чіткий ритм...

Смарагди, сапфіри та рубіни викристалізовувалися перед очима. Дихання стало уривчастим і надсадним. Кора дерева натерла спину. Вечірня прохолода лоскотала оголену шкіру — він тремтів і вкривався гусячою шкірою.

Це просто, сказав хтось у голові. Фокус-покус. Зроби або помреш.

Мудра річ, подумав Тінь. Він був задоволений тим, що вимислив цю фразу, і став її повторювати — як мантру чи колискову, підганяючи до ритму серцебиття.

Це просто, фокус-покус. Зроби або помреш.

Це просто, фокус-покус. Зроби або помреш.

Це просто, фокус-покус. Зроби або помреш.

Це просто, фокус-покус. Зроби або помреш.

Час плинув. Фраза повторювалася знову і знову. Він чув її. Хтось повторював ці слова, зупинившись тільки, коли у Тіневій горлянці геть пересохло, а язик прилип до піднебіння. Він відштовхнувся ногами, уперед і вгору від стовбура, перерозподіляючи вагу на мотузках — усе, щоб зробити ще один ковток повітря, наповнити легені.

І він міг дихати, поки тримався так, а тоді він більше не міг триматися і обм’як у путах, і просто висів.

А потім хтось поряд почав цокати: насмішкувато, голосно, сердито. Тінь міцно стулив губи, стурбований, що ці звуки вилітають з його рота — але цокання не припинялося. Отже, це світ наді мною сміється, подумав Тінь. Він не міг більше тримати голову, вона звалилася набік. Щось пробігло по стовбуру дерева поряд із ним і зупинилося над його плечем. А тоді голосно закричало йому просто у вухо: якесь одне слово, що скидалося на «рататоск». Тінь намагався його вимовити, але язик безнадійно прилип до піднебіння. Він повільно повернув голову і пильно вгледівся у руду мордочку та гострі вушка білки.

Зблизька, як виявилося, білки зовсім не такі милі, як на відстані. В істотці не