Хосе Доносо - Розпутний птах ночі, Хосе Доносо

би стерти ці двадцять відсотків, щоб насолодитися відпочинком, але не можу, бо ти існуєш, Інес, адже я полонив тебе в цих неприступних стінах, Інес, бо ти примушуєш мене зійти з мого лімбу в пекло дійсності, приневолюючи мене жадати, не даючи мені забути про те, що я дихаю, і що я дихав раніше, але ніколи не міг досхочу надихатися, що я бажаю, і що бажав раніше, але ніколи не міг втамувати жодного бажання, Інес, ти гладиш кота, який муркоче на твоїх грудях, оголених світлом, що змовилося з тишею цього далекого подвір’я, щоб примусити мене прийти, ти готова, Інес, я теж готовий, я в тіні, за два кроки від тебе, чекаю, доки ти випустиш з рук кота, до того, як темрява знову тебе одягне, тож я наближаюся до оголеної Інес і шепочу тобі на вухо:

— Інес.

Ти відповідаєш без жодного здивування:

— Що?

Тепер я втамую свою жагу — без втручання Пети, без примусу чи заборони Херонімо, адже ні Херонімо, ні Пети більше не існує, їхні вимоги зникли: я вільний поруч із цією вільною жінкою — пекло. Не віддаляйся, Інес, хоча світло вже розсіялося й ти знову одягнена, я все одно притиснув тебе своїм тілом. Ти тремтиш, та не від холоду, твої очі стверджують, що ти відчуваєш щось інше, що не є ані холодом, ані відчуттям, схожим на моє, це страх, не бійся, Інес, дозволь мені вести тебе під цими вітражами, ніби всередині різнокольорового намету, твоя рука тверда, але покірна, твої очі сповнені жаху, твоє волосся скуйовджене під скляним склепінням, твої стегна вислизають від мене, як і твій рот, як завжди, від самого початку, від часів первородного жахіття, ти нехтуєш моїми вустами, тому що мої вуста брудні, я хочу помститися, тому що ти нехтуєш моїми вустами, та вони не брудні, я змушую тебе торкнутися мого члена пальцями, ти хапаєш його, стискаєш так, як лише можна стискати шматок могутньої плоті, загрузаєш у ньому нігтями — й одним лютим ривком ти вириваєш мені його з коренем, нерви, артерії, вени, тестикули, тканини, з мого тіла струменить і булькоче кров, яка заляпує тебе: глянь на свої закривавлені руки, глянь, як по твоїх ногах тече твоя кров, утворюючи калюжу, в якій ти стоїш, волаючи в нестримній істериці, спотворена жахом, твої очі заплющені, ти не хочеш бачити крові, якою ти просякнута, й ти схлипуєш, бо не розумієш, ти б не знехтувала мною, якби я зараз наблизився, адже ти заволоділа моїм небезпечним інструментом, залишивши в мене між ногами невиліковну виразку, я не кричу, мене стерто тінями, кричиш ти, звеш, закликаєш, осатаніла в цій калюжі крові, благаєш про допомогу, позбавлене світла скло тьмяніє, тимчасом як звідусіль збігаються старі: що трапилося, що це трапилося з цією дівчинкою, яка так верещить і нікого не впізнає, і непритомніє в калюжі крові. Вона бурмоче:

— Я збрехала.

— Про що збрехала?

— Що в мене буде дитина…

Про яку дитину вона говорить? Дитина, яку ми так давно чекали, — це Німенький, і народився він уже так давно, що ніхто в цьому будинку й не пригадає коли саме, тому цілими поколіннями старі ростять його, це слухняне дитя робить лише те, що ми дозволяємо йому робити, ця дитинка свята, і вона залишатиметься дитинкою завжди, особливо вночі, як тоді, коли тут була матінка Беніта, але тепер, коли її нема, всі ми перебралися до каплиці, дитинка завжди залишатиметься дитинкою, тому ми склали наші пакунки й торби, ми живемо в каплиці всі разом, як після війни чи землетрусу, чекаючи на мить, коли дитинка забере всіх старих у цьому будинку на небо у своїх білих каретах, запряжених кіньми в білих попонах, і закличе інших святих діток, щоб вони принесли гірлянди і грали на сурмах та лірах. Ірис хитає головою. Ні, ні, ні… Ти заперечуєш мою святість, тебе лякає те, що я отримав ту владу, якої прагнув.

— …Мене здуло, й мені боліло ось тут кілька днів… Сеньйоро Рито, це неправда, що в мене йшла кров щомісяця… Я казала це, щоб інші не думали, що я дурна, бо всі інші дівчатка, крім мене, уміють читати… Щоб у мене було хоч це…

Що нам до тебе, Ірис, що нам до того, що в тебе сталася перша менструація, якщо ми вже маємо дитинку й готові вирушити на небо? Ірис марить, говорить про свої нічні прогулянки, але ж їх ніколи не було, про Велетня, так ніби існують велетні, в сльозах вона хапається за спідницю Рити, вона верещить як різана через те, що скоро мине, бо воно у всіх минає, треба лише випити аспірину… Ну годі, дівчинко, не плач так, що за дурниці ти розповідаєш, кому це ти дозволяла лише мацати себе, ну вона й дає з цим Велетнем, Ірис марить, вони лише робили люлі-люлі, але ніколи не спатунькали, бо спатунькати — це погано, а люлі-люлі — ні, і її здуло від страху, тож вона сховалася в пальті кольору кави… Ти брешеш, кривословиш про дитинку, стули пельку, ти кажеш, що він виганяв тебе вночі на вулицю, щоб ти зустрічалася з Велетнем і потім поверталася назад, і розповідала йому, що ви робили, де він торкався тебе, а ти — його, він свинота, дегенерат, який хотів поспатунькати зі мною і налякав мене, а тому…

— Слухати твої паскудства?

— Як, якщо він глухий?

— Він не глухий.

— Брехуха.

— Тобі не соромно, Ірис?

— Це її вигадки.

— Ні… Він мене змусив його торкатися…

— Скотина!

— Хіба можна, щоб така маленька дівчинка?..

— Це правда… Він розпитував мене: що ще… що ще?

— Він німий.

— Він не може розпитувати.

— Він не німий, він брехливий.

— Не смій верзти блюзнірства про дитинку!

— Ми тебе заб’ємо палицями, якщо таке говоритимеш…

— Ось моя паличка.

— А я битиму черевиком.

— Це правда!

— Як, якщо він святий?

— Вона просто хоче забрати в нас дитинку.

— І залишити її собі.

— Ти не маєш жодного стосунку до дитини, Ірис.

— Дитинка наша.

— Ми сховаємо її.

— Так, краще її сховати.

— Дитинка народилася в цьому будинку багато років тому.

— Ніхто вже не пам’ятає, хто його мати.

— А батька вона не мала.

— Ні, бо чоловіки — свині.

— А хто його мати, він розповісти не може.

— Звісно, бо він німий…

Ірис підводиться, вся вона — руки, ноги, пальто кольору кави — вкрита кров’ю. Крізь шатро прозорого скла світять справжні зірки. Ірис розгнівана:

— Він не німий.

Дора дає