Річард К. Морган - Видозмінений вуглець

як «Голова у хмарах» мчала від нас угору, а лице Рейлін Кавахари набуло такого виразу, що було ясно: її здоровий глузд залишився на дирижаблі. Якась істота кричала, але я вже не знав, ізсередини долинає цей звук чи ззовні. Сприйняття стрімко покидало мене серед пронизливого свисту повітря довкола нас, і я вже не міг повернутися до маленького віконця особистої точки зору. Падіння було спокусливе, як сон.

Я з останнім зусиллям волі притиснув гранату та череп до власних грудей, досить сильно для детонації.

Моєю останньою думкою було: «Сподіваюся, що Девідсон стежить за своїм екраном».

Розділ сорок другий

За іронією долі, адреса була лизоградська. Я залишив автотаксі за два квартали на північ, а решту шляху подолав пішки, не маючи змоги позбутися моторошного відчуття синтезу, ніби я раптом побачив, як крізь тканину реальності несподівано пробилася реальність космічна.

Квартира, яку я шукав, була розташована в підковоподібному комплексі з бетонним посадковим майданчиком, потрісканим і порослим бур’янами, в центрі. Я одразу помітив мікрокоптер серед численного понурого транспорту, наземного та повітряного. Хтось нещодавно пофарбував його в пурпуровий колір із червоним оздобленням, і хоча він досі втомлено хилився набік, стоячи на вантажних відсіках, на його носі та хвості громадилося дороге на вигляд сенсорне обладнання. Я кивнув і піднявся зовнішніми сходами на другий поверх комплексу.

Двері до квартири номер сімнадцять відчинив одинадцятирічний хлопчик, який витріщився на мене з тупою ворожістю в очах.

— Чого треба?

— Я хотів би поговорити з Шеріл Босток.

— Ясно. Ну, її тутка нема.

Я зітхнув і потер шрам під оком.

— На мою думку, це неправда. Її коптер стоїть на подвір’ї, ти — її син Деріл, а вона повернулася з нічної зміни години зо три тому. Скажеш їй, що до неї прийшла одна людина з приводу чохла Банкрофта.

— Ти поліцай?

— Ні, просто хочу поговорити. Якщо вона може мені допомогти, на неї, можливо, чекають гроші.

Хлопчик подивився на мене ще секунди зо дві, а тоді без жодного слова зачинив двері. Я чув ізсередини, як він кличе матір. Я боровся з сильним бажанням закурити.

П’ять хвилин по тому з-за краю дверей визирнула Шеріл Босток, одягнена у вільний кафтан. Її синтетичний чохол був ще більш невиразним, ніж у її сина, але ця невиразність була пов’язана з безвільними м’язами і аж ніяк не з настроєм. У синтетиках дешевих моделей малі м’язові групи розігріваються досить довго, а ця модель явно належала до здешевленого сегменту ринку.

— Хочете мене побачити? — запитав нерівний синтетичний голос. — 3 якого приводу?

— Я — приватний детектив, який працює на Лоренса Банкрофта, — якомога м’якіше промовив я. — Мені б хотілося поставити вам кілька запитань щодо ваших обов’язків у «ПсихаСек». Можна зайти?

Вона тоненько писнула, так, що мені подумалося: мабуть, вона вже безуспішно намагалася зачиняти двері в когось перед носом.

— Це ненадовго.

Вона знизала плечима й розчахнула двері. Проминувши її, я ввійшов у охайну, але вбогу кімнату, найважливішим предметом в якій однозначно була елегантна чорна розважальна платформа. Система здіймалася з килима у віддаленому кутку, наче ідол якогось невідомого машинного бога, а решта меблів були поштиво розставлені довкола неї. Вона, як і фарба на мікрокоптері, здавалася новою.

Деріл уже зник з поля зору.

— Гарна платформа, — зауважив я й підійшов, щоб оглянути похилий дисплей у передній частині машини. — Коли ви її взяли?

— Та вже давненько, — Шеріл Бостон зачинила двері, ввійшла всередину й невпевнено стала посеред кімнати. Її обличчя прокидалось, і тепер його вираз завис десь посередині між сонним і підозріливим. — Що ви хочете в мене спитати?

— Можна сісти?

Вона без жодного слова показала мені на одне з замучених крісел і сіла у м’яке крісло навпроти мене. Її синтетична плоть у прогалинах кафтана здавалася трохи рожевою та нереальною. Якийсь час я дивився на неї, думаючи, чи хочу я все-таки довести цю справу до кінця.

— Ну? — вона нервово смикнула в мій бік рукою. — Що ви хочете в мене спитати? Якщо вже будити мене після нічної зміни, то, блін, не без поважної причини.

— У вівторок, 14 серпня, ви ввійшли до камери зачохлення родини Банкрофтів і ввели одному клонові Лоренса Банкрофта повний безголковий шприц якоїсь речовини. Я хотів би знати, якої, Шеріл.

Я й не уявляв собі такої драматичної реакції. Штучне обличчя Шеріл Босток жахливо скривилося, а сама вона відсахнулася так, наче я пригрозив їй кийком для втихомирення заворушень.

— Це частина моїх обов’язків, — пронизливо закричала вона. — Я вповноважена вводити клонам хімічні препарати.

Слова явно належали не їй. Вочевидь, хтось наказав їй їх завчити.

— Це був синаморфестерон? — тихо запитав я.

Дешеві синти не шаріються і не бліднуть, але вираз її обличчя передав її думки не менш ефективно. Вона була схожа на перелякану тварину, зраджену господарем.

— Звідки ви знаєте? Хто вам сказав? — її голос перейшов у високе схлипування. — Не можете ви цього знати. Вона сказала, що ніхто не дізнається.

Вона повалилася на диван, ридаючи в долоні. Деріл вийшов з іншої кімнати, почувши материн плач, затримався у дверях і, вочевидь, вирішивши, що не може чи не має нічого зробити, зупинився там, з переляком на обличчі стежачи за мною. Я придушив зітхання й кивнув йому, стараючись видатися якомога менш загрозливим. Він сторожко підійшов до дивана й поклав руку матері на плече, від чого вона здригнулася, як від удару. У мені затріпотіли спогади, і я відчув, як моє обличчя стає холодним і похмурим. Я спробував усміхнутися їм, але це було абсурдно.

Я прокашлявся і сказав:

— Я прийшов не для того, щоб щось із вами робити. Я просто хочу знати.

Десь за хвилину слова проникнули за тонкі завіси жаху та засвоїлися свідомістю Шеріл Босток. Поки ж вона опанувала свої сльози й поглянула на мене, минуло ще більше часу. Деріл, який стояв біля неї, невпевнено погладив її по голові. Я скреготнув зубами і спробував зупинити потік спогадів про одинадцятий рік власного життя. Зачекав.

— Це була вона, — нарешті сказала Шеріл.

Кертіс перехопив мене, коли я обходив приморське крило Сантач-Гауса. Обличчя в нього потемніло від злості, а руки були стиснуті в кулаки по боках.

— Вона не хоче з тобою розмовляти, — загарчав він на мене.

— Геть з дороги, Кертісе, — спокійно відповів я. — Бо інакше буде боляче.

Він швидко підняв руки в захисну позицію з карате.

— Я сказав: вона не…

Тут я копнув його в коліно, і він повалився мені під ноги. Ще один