Дмитро Іванович Дорошенко - Нарис історії України. Том 2, Дмитро Іванович Дорошенко

української державної самостійности вже не сходить із політичного овиду. Оперте одначе не стільки на національно-історичній традиції, скільки на теоретичних міркуваннях соціялістичної доктрини, воно ще мало приваблює до себе уваги, видаючися багатьом лише далеким ідеалом, майже нереальним та утопійним.

Початок XX століття в діях Росії позначився дуже скорим зростом політичного визвольного руху. Російський абсолютизм під натиском громадської думки й під впливом свого внутрішнього розкладу здавав помалу свої позиції, і навіть українство, яке завжди в очах російського уряду було предметом особливо пильного догляду, фактично діставало деякі полегші. Росте число українських видань, особливо популярних, починають виходити підручники для початкового навчання, засновуються українські товариства (правда, лише в Петербурзі й під офіційною російською назвою), відбуваються прилюдні українські культурні маніфестації, як наприклад, свято відкриття памятника Котляревському в Полтаві 30 серпня 1903 року, коли до Полтави зїхалися тисячі представників української інтелігенції, в тому й делеґати з Галичини та Буковини, і у відповідь на заборону читати українські привіти улаштували дуже імпозантну культурну демонстрацію. Такими ж загально-національними святами всеукраїнського характеру були й ювілеї Івана Нечуя-Левицького та М. Лисенка в Київі. Українське слово починає прилюдно лунати на громадських зборах. Цілий ряд земств і міських дум виносить постанови про потребу завести в школах навчання українською мовою. Анальоґічні постанови виносять ріжні зїзди — агрономічні, технічні та інші. Театральні зїзди ухвалюють резолюції про скасування обмежень для українського театру. Складаються петиції, вкриті тисячами підписів, про потребу скасування спеціяльних утисків над українським словом.

Російський уряд починає помічати, що українство перестало вже бути вузькою літературною або політичною течією й виходить уже на ширшу арену громадського життя. Перший вилім робиться в справі допущення українського перекладу св. Письма: Синод, який пів-століття не дозволяв українського слова в церковнім ужитку, тепер дає благословення українському перекладові Євангелія і видає його своїм коштом. У кінці 1904 року рада міністрів обмірковує спеціяльно справу скасування цензурних заборон над українським словом і констатує «низький культурний рівень українських ґуберній» через відсутність доступної для них мовою літератури. Рада запитує думки про цю справу в Академії Наук, київського й харківського університетів і в київського ґенерал-ґубернатора. Всі висловилися рішуче за скасуванням обмежень над українським словом. Академія Наук відповіла цілою, ґрунтовно умотивованою доповіддю, складеною найбільшими знавцями справи, а відповідь київського університету склав сам В. Антонович. Та доки уряд думав і міркував, вибухла восени 1905 року революція й українське слово здобуло собі свободу фактично, на основі маніфесту 17 жовтня 1905 р. про конституцію. Першою ластівкою був часопис «Хлібороб», видаваний братами Шеметами в Лубнях на Полтавщині. Потому пішли інші українські часописи в Київі, Полтаві, Харькові, Одесі, Катеринославі, Петербурзі, Москві та по інших містах. Українські партії: Радикально-Демократична, Селянська Спілка, Соціял-Демократична, Народня виступили тепер отверто. Почали засновуватись українські клюби, товариства «Просвіта», розвинулося видання українських книжок, особливо підручників і популярних творів для народу. Трохи згодом — в 1907 році видано в Петербурзі під редакцією Василя Доманицького перше повне видання «Кобзаря» Шевченка, й широке громадянство вперше дістало змогу познайомитися з усіма творами свого великого національного поета.

Українські партії повели енерґійну аґітацію за автономію України. Всі вони прийняли в свої проґрами соціялістичні гасла. Взагалі, визволившися з ярма заборон та утисків завдяки революції, українське громадянство було настроєне дуже радикально, й тон усіх його виступів так само, як і тон української преси, був дуже гострий. Нечисленні консервативні елементи серед українського громадянства не виявили жадних спроб якоїсь орґанізації, й їх голосу не було чути. Взагалі українське панство, до якого ці елементи здебільшого належали, не винесло собі ніякої науки з грізних подій, які наростали перед його очима й глибоко захитували його політичне й економічне становище. Замісць прилучитися до українського національно-автономічного руху, й занявши в ньому певне місце, зрівноважувати крайні соціяльні змагання лівіших елементів, українське панство остаточно звязало свою долю з всеросійською реакцією та централізмом і тим підкопувало свою власну будучність як суспільної верстви. Російський уряд, хоча був примушений піти на уступки загальному визвольному рухові, не припиняв із ним як найгострішої боротьби й мобілізував усі реакційні та консервативні сили в державі для цієї боротьби. В його очах увесь український рух був частиною, і то одною з найнебезпечніших, загального революційного руху, й тому він невпинно боровся з ним, закриваючи українські видання, забороняючи українські товариства й арештовуючи українських діячів. Український рух, захоплюючи все ширші круги громадянства і вже знаходячи активний відгук серед селян і робітників, мусів розвиватися в атмосфері непримиренної боротьби з урядом і все гостріших проявів соціяльної революції, до якої змагали революційно-соціялістичні партії.

Весною 1906 року зійшовся в Петербурзі перший російський парлямент, так звана Державна Дума. Вибори до неї відбувалися серед розпучливої боротьби опозиційних і революційних партій із урядом, серед безупинних арештів та заборон. Революційні українські партії, як і російські, бойкотували ці вибори, одна тільки Радикально-Демократична Українська Партія виставила подекуди своїх кандидатів, самостійно або бльокуючися з партіями загально-російськими. Але, коли Дума зійшлася й гурток свідомих українських діячів, які були вибрані послами, — Ілля Шраг, Володимир Шемет, Павло Чижевський, заснував Українську Парляментську Громаду, то до неї зараз же вписалося понад 40 послів, вибраних на Україні. Серед них були видатні громадські діячі, такі, як барон Ф. Штейнгель, Микола Біляшевський, Ол. Свєчин, Максим Ковалевський, Андрій Вязлов та інші. Що було особливо важливе, так це те, що до Укр. Парл. Громади вписалися майже всі посли-селяни, серед яких виявилися такі свідомі й віддані українській справі діячі, як Гаврило Зубченко, Євген Онацький, Іван Тарасенко та Аркадій Грабовецький. Це був справжній тріюмф української ідеї. Він підняв дух українського громадянства, натхнув його новою вірою в своє діло. В Петербурзі негайно утворився український центр при участі місцевої громади, на чолі якої стояли видатні українські діячі й патріоти Ол. Лотоцький і П. Стебницький, до Петербургу прибув зі Львова М. Грушевський, і при його участі засновано спеціяльний орґан «Украинскій ВЂстникъ», виготовлено деклярацію про автономію України, яку малося урочисто проголосити в Думі. Але саме напередодні цього наміреного виступу Дума була розпущена, проіснувавши всього 72 дні. Після розпуску Думи більшість її членів узяла участь у відомій політичній маніфестації, виїхавши до Виборгу у Фінляндії й підписавши там відозву проти уряду. Всі українські посли підписали цю відозву, разом із іншими були присуджені до тюрми й стратили право участи у виборах до 2-ої Думи. Це було дуже некорисно для української справи, бо хоч і в 2-ій Думі негайно ж склалася нова Українська Громада з 47 членів, але серед них