Олег Євгенович Авраменко - Принц Ґаллії

— Відпустіть мене, ви, п’яна свинюко!

— Я не свинюка, я дракон. П’яний дракон. А ти знаєш, кохана, що найбільше полюбляють дракони — і п’яні і тверезі? Вони просто обожнюють їсти гарненьких таких, смачненьких дівчат — як от ти, скажімо. А позаяк я дракон, голодний і п’яний дракон, то зараз я тебе з’ї-і-ім! — останнє слово Філіп прогарчав.

Однією рукою він притиснув Бланку до себе, а іншою заходився розстібати її корсаж. Вона пручалася, звивалася, брикалась і хвицалась, проте вирватися з його обіймів їй не вдавалося.

— Припиніть негайно! Я вас битиму.

— Бий, — байдуже відказав Філіп. Він якраз зосередив усю увагу на застібках, які чомусь не хотіли виконувати свого найголовнішого призначення — розстібатися.

— Я кусатимуся, — попередила Бланка.

— Про це я тільки й мрію, — запевнив її Філіп.

— Негідник ти! — сказала вона і раптом схлипнула.

Філіп облишив Бланчин корсаж, узяв її за підборіддя й зазирнув їй у вічі. На її довгих віях, мов краплі роси, блищали сльози.

— Що таке, серденько? Чому ти плачеш?

— Ви… Ти силкуєш мене. Примушуєш…

Він провів великим пальцем по її рожевих губах, які мимохіть напружилися і затремтіли, готові підкоритися найменшому її бажанню.

— А якщо я не силкуватиму, ти погодишся?

— На що?

— Як це на що? Та все на те ж саме — лягти зі мною в ліжечко. Ну, не відмовляйся, сонечко, я ж так тебе хочу. Як нікого іншого досі не хотів — ось так я тебе хочу!

Бланка заперечно похитала головою:

— Ні, Філіпе.

— Але чому, чому? Невже я не подобаюся тобі?

Бланка промовчала. Продовжуючи тримати її в обіймах, Філіп вільною рукою погладив крізь тканину спідниць і сукні її стегно, відтак пробіг пальцями вздовж стану аж до грудей, полоскотав її підборіддя, шию, за вушком… Бланка глибоко й часто дихала, вся паленіючи від сорому й солодкого збудження.

— Невже я не подобаюся тобі? — повторив своє запитання Філіп.

— Та ні, подобаєшся, — тремтливим голосом, мало не благально, відповіла Бланка. Якось само собою вона перейшла на ти, розуміючи, що за цих обставин звертання у множині виглядало б щонайменше комічно. — Навіть дуже подобаєшся. Але я кохаю іншого.

— Пана де Монтіні?

— Так.

— А якби не кохала його, погодилася б стати моєю?

Бланка збентежено опустила очі.

— Так, — після хвилинної мовчанки сказала вона. — Тоді б я погодилася.

Філіп зітхнув і просто поклав руку їй на коліно.

— Ти помиляєшся, Бланко. Насправді ти не кохаєш Монтіні, а просто захоплена ним. Ти не можеш його любити, я цього певен.

— І, либонь, тому, — саркастично мовила вона, — що він мені не рівня?

— Аж ніяк, сонечко. Я з власного досвіду знаю, що кохання не зважає на кастові забобони. Але зараз ідеться про інше.

— Про що?

— Саме про те, як ти сприйняла мої поради Ґабріелеві.

— Це паскудство!

— Отож-бо. Ти вважаєш це паскудством — і не лише те, що я дав ці поради в присутності жінок, а й те, що я взагалі даю такі поради. Отже, ви з Монтіні нічого такого не…

Цієї миті Бланка затисла йому рота рукою.

— Май же совість, Філіпе!

Філіп м’яко, але рішуче прибрав маленьку долоню від свого рота і по черзі обцілував тендітні Бланчині пальчики.

— А тим часом, — продовжував він, ніби нічого не сталося, — пан де Монтіні, наскільки мені відомо, вельми досвідчений юнак. Він не якийсь там шмаркач, який здатен лише на те, щоб залізти на жінку, а за хвилю злізти з неї…

— Замовкни!

— Ні, Бланко, я не мовчатиму, — палко заявив Філіп. — Я відкрию тобі очі на правду. Сама подумай: чим можна пояснити той факт, що на третьому місяці любовного зв’язку з таким гульвісою, як Монтіні, ти все ще залишаєшся незайманим дівчам?

— Я…

— Цьому є лише одне пояснення. Ти не кохаєш Монтіні. У ліжку з ним ти почуваєшся скуто, незатишно, невпевнено. Ти соромишся його — людину, яку ти буцімто любиш! Признайся, Бланко, щó ти кажеш йому в ті ночі, коли… — Філіп зробив паузу й широко осміхнувся. — Одно слово, коли з природних причин не можеш кохатися з ним.

Бланка густо зашарілася, не знаючи, де їй подітися від жагучого сорому, що вмить охопив її.

— Перестань, Філіпе. Прошу тебе…

— Що, правда в очі коле? Зараз ти засоромлена, збентежена, і не лише тому, що я веду з тобою мову на таку делікатну тему, а ще й тому, що нагадую тобі про ту непевну дражливість, яка часом виникає в твоїх стосунках з Монтіні. Таж якби ти насправді кохала його, то не крилася б від нього зі своїми жіночими клопотами. І, тим більше, не вважала б те, що я порадив Ґабріелеві, паскудством. Я майже певен, що ти неодноразово відштовхувала Монтіні від себе, коли він, на твою думку, „заходив надто далеко“, пропонував тобі „сороміцькі ніжності“…

— Годі вже!

Бланка рішуче встала з видимим наміром вказати Філіпові на двері. Проте він випередив її, схопив за стан і силоміць усадовив собі на коліна.

— Відпусти мене, Філіпе! Негайно відпусти!

— Спокійно, пташечко! — суворо мовив Філіп. — Якщо ти зараз же не вгамуєшся, то, присягаюсь, я всупереч своїм принципам зґвалтую тебе. Сьогодні ти так збуджуєш мене, до того ж я такий п’яний, що, мабуть, зважуся на цей вчинок.

— І зганьбиш себе!

— А хто про це дізнається? Та ти радше помреш, ніж комусь поскаржишся. Ще й покоївці накажеш тримати язика за зубами. Чи, може, я помиляюся?

Бланка приречено зітхнула, визнаючи слушність його слів.

— Ні, не помиляєшся.

— От ми