Наомі Новік - Відірвана від коренів

спочатку. Сто чоловік, можливо. Вони юрмилися в залі і внизу на сходах в підвал, усі невиразні і вичерпані, з обличчями, на яких один жах змінювався іншим. Вони були раді увійти всередину, але здригалися і відверталися від Серкана і від мене. Навіть барон дивився на нас косо.

— Це не було їхне чарівництво, — сказав він, коли підійшов і став перед Серканом у залі, його люди завихрилися по обидві сторони від нас, утворюючи коло. — Мертві люди.

— Ні, і якщо ви хочете втратити решту ще живих тепер, скажіть мені, і я буду впевнений у цьому, і збережу ваші ніжні почуття наступного разу. — Серкан був виснажений, я відчувала себе так само. Мені було цікаво, як довго я спала, але я не хотіла питати зараз. — Нехай вони отримають відпочинок і їжу яку можуть знайти внизу.

Незабаром Кася проштовхнулася вгору по сходах, через нагромадження солдатів; барон відправив поранених і сильно виснажених людей вниз; з ним залишилися тільки кілька його кращих людей.

— Вони п'ють вино і пиво з бочок, — сказала вона мені пошепки. — Я не думаю, що дітям там буде безпечно. Агнешка, що відбувається?

Серкан забрався на поміст і поклав Summoning на свій трон. Він вилаявся.

— Це останнє, що нам зараз потрібно. Ідіть туди і перетворіть все в сидр, — наказав він мені. Я побігла вниз з Касею. Солдати вже пили — з складених рук і шоломів, або просто робили отвори в бочках і ловили струмки ротом, або перекидали пляшки у рот; деякі з них вже сварилися. Перекрикуючись там, де було вино, вони відчували себе безпечніше, ніж коли бачили жахи, посталих мерців і бійню.

Кася відштовхувала їх з мого шляху, і вони не наважувалися боротися з нею, коли бачили мене за її спиною; Я встала біля найбільшої бочки і поклала руки на неї.

— Lirintalem, — сказала я, з втомленим «пуш» магії, і осіла, коли вона втекла від мене і затремтіла у всіх пляшках і бочках. Солдати продовжували штовхатись, щоб схопити пляшки; пройде ще якийсь час, перш ніж вони зрозуміють, що не отримали ніякого вина.

Кася обережно торкнулася мого плеча, і я повернулася і міцно обійняла її на одну хвильку, радіючи з її присутності.

— Я повинна йти назад, — сказала я. — Тримай дітей у безпеці.

— Може мені піти з тобою? — тихо сказала вона.

— Тримай дітей у безпеці, — сказала я. — Якщо у тебе не буде виходу… — я схопила її за руку і повела до далекої стіни підвалу. Сташек і Маріша сиділи там, уже прокинувшись, і насторожено дивилися на солдатів; Маріша ще потирала очі. Я поклала руки на стіну і знайшла край проходу. Я вклала руку Касі в тріщину, показаши їй, де вона знаходиться, а потім витягнула тонку лінію магії з неї, у формі ручки.

— Натиснеш на двері, зайдеш всередину, і закриєш, — сказала я. Тоді поклала мою руку у повітря і сказала:

— HatoL, — витягаючи меча Алеш з повітря позаду мене. Я простягнула меч їй. — Тримай це теж.

Вона кивнула, і перекинула короткий меч через плече. Я поцілувала її останній раз, і побігла назад наверх.

* * *

Люди Барона всі були всередині. Стіни все ще служили нам: гармати Марека не могли дістати до дверей. Дехто з людей барона піднявся до стрілковидних щілинних вікон по обидва боки від дверей і тепер стріляв вниз по солдатах. Важкі бухання приземлилися біля дверей, один раз з яскравим спалахом магії; Почулися крики і шум.

— Вони підкладають вогонь до дверей, — сказав один з солдатів, що був біля вікна, коли я повернулася до великого залу.

— Нехай собі, — сказав Серкан, не піднімаючи голови. Я приєдналася до нього на узвишші. Він реорганізував великий трон, тепер перед ним був стіл з простою лавкою на два місця, з підставкою для книги посередині. Важкий том Виклику лежав на ній, чекаючи, знайомий і до сих пір дивний. Я дозволила собі повільно опуститися в крісло і провести пальцями по обкладинці: золоті тиснені букви, слабо гули, подібно до далеких бджіл. Я так втомилася, що навіть мої пальці дрижали.

Ми відкрили книгу і почали читати. Голос Серкана декламував ясно і стійко, що було добре, і повільно туман втоми над моєю головою зник. Я гула і співала, і бурмотіла слова навколо нього. Солдати навколо нас затихли; вони розташувалися на лавах уздовж стін, слухаючи, як ніби були в таверні і слухали хорошу співачку і сумну пісню, пізно вночі. Їхні обличчя були смутно спантеличені, намагаючись слідувати за історією, намагаючись зрозуміти, про що вона, навіть коли заклинання тягнуло їх вперед.

Воно тягнуло і мене разом з ними, і я була рада, що втрачаю себе в ньому. Всі жахи дня не зникли, але Виклик зробив їх тільки однією частиною історії, не найважливішою. Магія будувала щось інше, яскраве і чисте. Я відчувала, що заклинання піднімається, як друга вежа. Ми могли би відкрити двері, коли будемо готові, і пролити світло у двір перед воротами. За вікном небо ставало світлішим: підходило сонце.

Двері скрипіли від тиску. Щось повзло під ними, над ними, через щілину між двома дверима. Солдати, які були найближчі до них, вигукнули попередження. Тонкі тіні, звиваючись, просочувалися через кожну крихітну тріщину, вузько і швидко, як змії: звивалися вусиками виноградної лози і коренів, які зруйнують дерево і камінь, якщо знайдуть спосіб опинитися всередині. Вони повзли по дверях, як морозний візерунок по склі, стискаючи і охоплюючи їх, і знайомий, дуже солодкий запах відкочувався від них.

Це був Вуд. Вражаюче відкритий зараз, як ніби він знав, що ми робимо,