Симона Вілар - Лазарит

належав самому Конрадові Монферратському, прапор з королівськими лілеями Франції та пурпуровий прапор із левами Річарда Англійського. Ісламського стяга не було, отже, місто здавалося на умовах, запропонованих маркізом Монферратським.

Це сталося у священний для мусульман день – п’ятницю. Мулли не закликали правовірних до молитви, в Акрі лунали стогони й плач, а в таборі хрестоносців панувала радість. Пізніше стало відомо, що конетабль Аморі де Лузіньян навіть намагався викликати Конрада на герць, оскільки серед піднятих на вежах прапорів не було стяга Єрусалимського королівства.

Проте решту умов королі-хрестоносці визнали цілком прийнятними: Акра переходила їм до рук з усім, що було в місті, – золотом, сріблом, зброєю та обладунками, суднами в порту, запасами продовольства і християнськими невільниками. За цієї умови населенню, незалежно від віросповідання, гарантувалася безпека. Щодо гарнізону фортеці – Конрад обіцяв звільнити воїнів та командирів, якщо Саладін заплатить викуп – двісті тисяч золотих динарів, поверне захоплений при Хаттіні чудодійний Животворний Хрест (на цьому особливо наполягав король Річард) і дасть слово звільнити та прислати в Акру близько півтори тисячі християнських лицарів, які перебувають у нього в полоні.

Коли сум’яття трохи вляглося, городяни почали обережно виходити з будинків, аби подивитися, як загони хрестоносців вступають у місто-фортецю.

Першим, як і належало тому, хто домігся капітуляції цитаделі, під звуки фанфар в Акру в’їхав маркіз Монферратський зі своїми воїнами – лицарями з Тира, германцями герцога Швабського, котрий помер під час облоги, та австрійцями герцога Леопольда. За ним на розкішному коні рухався король Франції, оточений лісом блакитних знамен, розшитих золотими лілеями. Філіп, проїхавши Королівською вулицею, негайно звернув до замку тамплієрів, де повинна була розташуватися його резиденція.

Городяни стежили за королем франків, але з їхніх уст не сходило те саме запитання: А де ж це Річард Левове Серце? Де той нездоланний і страшний Мелік Рік, який заприсягнувся взяти Акру за місяць і якщо й порушив свою клятву, то лише на якихось чотири дні?

Чи чув король Франції ці вигуки в натовпі? Він повільно проїжджав вулицею, обличчя його було зверхнім, а голову, помітно полисілу за час хвороби, прикрашала корона.

Зі своєї схованки на даху Мартін чітко бачив: Філіп змарнів і вкрай виснажився. Помітив він також і силу-силенну тамплієрів та госпітальєрів, які супроводжували короля, – вони мали підтримувати в місті лад, оскільки Річард наполіг зробити все, щоб в Акрі не спалахнули різанина та грабунки.

Але цілком покладатися на це не слід: за два роки облоги хрестоносці зазнали страшних поневірянь, а тут, одразу за вигорілим унівець східним передмістям, простиралися цілі квартали багатих будинків, а на бруківки вийшло стільки заможних городян та городянок. І так кортіло зірвати з першого-ліпшого невірного шовковий тюрбан або вщипнути за щічку молоденьку сарацинку, яка ховала личко під жовтим хіджабом!

Орденські лицарі пильнували: ледь виникало сум’яття чи бійка, вони мерщій втручалися й припиняли неподобства солдатні.

Та між тим через півгодини у ворота Сариного будинку наполегливо постукали. Зайди німецькою мовою вимагали негайно відімкнути й дати їм увійти.

Мартін миттю спустився у двір, де побачив розгубленого Мусу з кривою шаблюкою при поясі. Лицар звелів йому забиратися з-перед очей, поки він спробує вгамувати охочих зайти в дім.

А охочими виявилися люди герцога Леопольда Австрійського. Гірше й не вигадаєш. Мартін відімкнув хвіртку, що виходила в завулок.

– Благородні лицарі, – звернувся він до хрестоносців їхньою мовою, і ті здивовано відступили, почувши рідне слово з вуст молодого невільника-європейця. – Велике щастя вітати вас в Акрі! Я молився про це щодня і готовий стати перед вами на коліна, щоб висловити захоплення вашою мужністю та стійкістю. Нехай благословить вас Господь!

– Добре-добре, хлопче, – буркнув один із довгобородих австріяків. – А тепер пропусти нас.

Але Мартін і далі стояв на колінах, затуляючи вузький прохід хвіртки.

– Даруйте, шановні панове, та я не маю права впустити вас. Адже за попередньою угодою цей дім уже зайняла інша особа.

Австріяки перезирнулися й розреготалися. Та коли він знову перегородив їм дорогу, обличчя воїнів стали суворими.

– Іди геть, рабе! Раніше треба було виявляти відвагу: може, тоді невірні і не взяли б тебе в полон!

– І хто ж пред’явив права на цей дім? – прогримів голос лицаря-вершника. Він повільно зняв шолом, і Мартін побачив світлу бороду й бурякове, обпалене сонцем, обличчя герцога Леопольда.

Прокляття! З усіх очільників хрестоносців Мартін найбільше остерігався саме цього хвалька і п’яницю з княжого роду Бабенбергів, який славився ненавистю до євреїв. А зараз його почту забандюрилося облюбувати непримітний з вулиці будинок Сари.

– Вельможний пане, цей дім зайнято для його королівської величності Ґвідо де Лузіньяна, – твердо мовив Мартін. Він не зводив з герцога очей, а рука Мартіна лежала на руків’ї шаблі. Це був лише жест – австрійців занадто багато, і сутичка з ними може бути смертельною.

Леопольд розреготався, воїни підхопили його сміх.

– Гей, викиньте-но звідси цього пса! – звелів герцог.

Австрійські та германські лицарі – це не вуличні грабіжники. Накинувшись на Мартіна суцільною масою, вони просто відкинули його вбік і вмить обеззброїли, а потім, ревучи й улюлюкаючи, ввірвалися у внутрішній дворик. Хтось із воїнів, помітивши Мусу, з розмаху опустив на нього свій меч, інші, розважаючись, гатили сокирами по мармурових колонах, здоровило в пластинчастому панцирі, регочучи, почав дзюрити в блакитну чашу водойми.

«Тільки б не знайшли Сару з дітьми!» – з відчаєм подумав Мартін і, прожогом вискочивши в завулок, кинувся на Королівську вулицю, по якій і далі йшли кіннотні загони переможців.

Попри все, удача не залишила Мартіна. Він зрозумів це, помітивши на майдані перед Королівським замком самого Ґвідо де Лузіньяна, що гарцював на карому коні. Мартін відразу впізнав його вродливе обличчя, обрамлене кольчужним каптуром, – він пам’ятав Ґвідо ще відтоді, коли привіз в Єрусалим підробне послання графині Ешиви. Голову короля вінчав шолом із зубчастою короною, він тримався дуже гідно, та водночас у його рухах відчувалася певна розгубленість, наче він досі не знав, куди вирушити.

Мартін пробився до нього крізь натовп.

– Мій королю! Ваша величносте! Звертаюся до вас як до правителя цієї країни!

Він так стрімко кинувся до де Лузіньяна, аж кінь короля сахнувся, і Ґвідо насилу утримався в сідлі.

Але Мартіна вже відтісняв своїм жеребцем Аморі де Лузіньян. Однак Ґвідо, упоравшись із конем, гукнув братові, щоб не проганяв того, хто звертається до нього як до монарха.

– Я бачив тебе колись? – запитав він, погладивши свого коня.

Мартін напружився. Чи міг король упізнати в ньому того запилюженого рудобородого лицаря, який чотири роки тому привіз