Джек Лондон - Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04

але наш пароль відкривав нам дорогу. З вікон: більше не кидали бомб, останні перехожі позникали з вулиць, і тиша навколо нас дедалі глибшала, хоч величезний казан усе кипів десь далеко; глухий гуркіт вибухів чути було звідусіль, і стовпи диму ще зловісніше здіймалися до неба.

Розділ XXIII

НА ДНІ ПРІРВИ

Раптом усе якось змінилося. Повітря ніби тривожно затремтіло. Промайнули автомобілі,— два, три, цілий десяток, — і з них до нас застережливо гукали. Одна з машин на повному ходу раптом звернула вбік, і в ту ж мить позад неї брук злетів угору від вибуху бомби. Ми бачили, як поліцаї порозбігалися в перехресні вулиці, і зрозуміли, що насувається щось страшне.

— Наші товариші йдуть, — сказав Гартмен. Ми побачили колону людей, передні лави якої зразу затопили всю вулицю. Промчав останній військовий автомобіль. Машина на хвилину спинилась коло нас, і з неї вискочив солдат, що обережно ніс у руках якусь річ. Так само обережно поклавши її в риштак понад тротуаром, він знову сів на своє місце; машина рвонулася, завернула за ріг і зникла нам з очей.

Гартмен побіг до риштака й схилився над тим, що поклав там солдат.

— Не підходьте, — гукнув він до мене.

Я побачила, що він хапливо порається біля того предмета. Коли він повернувся, його чоло було рясно зрошене потом.

— Я вийняв капсуля, — сказав він, — ледь-ледь устиг. Солдат — йолоп. Він заклав бомбу проти наших, але не розрахував, і вона все одно мала б вибухнути передчасно. Тепер уже не вибухне.

Далі все пішло дуже швидко. Я побачила, як з високого будинку по той бік вулиці висунулося кілька голів. Щойно я встигла показати на них Гартменові, як полум'я й дим укрили чоло будинку в тому місці й повітря струсонулося від вибуху. Подекуди з стін повипадала цегла, відкривши залізні балки каркаса. Ту ж мить полум’я й дим жахнули й з другого будинку, вже по наш бік вулиці. Між вибухами ми чули стрілянину з пістолетів та рушниць. Кілька хвилин точився цей бій, потім стих. Ясно було, що в одному будинку наші товариші, а в другому — найманці, і що це вони перестрілюються через вулицю. Але ми не могли зрозуміти, де саме паші, а де найманці.

А колона підійшла вже близько. Коли передні її лави увійшли між ті два будинки, стрілянина знялася знову. З одного дому почали кидати бомби на вулицю. З будинку навпроти обстрілювали той дім, а з нього відстрілювалися. Тоді ми вже побачили, в якому будинку сиділи наші, що рятували від ворожих бомб колону на вулиці.

Гартмен схопив мене за руку і втяг у широкий під’їзд.

— Це не наші! — гукнув він мені на вухо.

Ворота у двір були замкнені. Тікати було нікуди. В ту ж мить голова колоші порівнялася з нами. Це була не колона, а просто юрба, страшний потік, що затопив усю вулицю, п’яні від горілки й від кривди люди з дна прірви, що нарешті повстали й прагнули крові своїх гнобителів. Я бачила цих людей і раніше, ходячи по робітничих гетто, і думала, що знаю їх, але тепер мені здалося, що я бачу їх уперше. їхня тупа й німа апатія зникла. Тепер цей натовп увесь був повний руху — величне й жахливе видовище. Переді мною ніби пропливали хвилі втіленого гніву, рику, гарчання, п’яні від віскі з пограбованих льохів, від ненависті, від жадоби крові. Чоловіки, жінки, діти, всі в лахмітті, понурі, люті істоти, що з облич їм стерто все богоподібне й натомість відбито на них усе диявольське, люди-мавпи й люди-тигри, то анемічні й сухотні, то дебелі в’ючні тварини, бліді лиця, з яких упир суспільства спив усі життєві соки, обрезклі, бридкі, знівечені розпустою тіла, висхлі відьми й сивобороді лисі діди-патріархи, гнила юнь і гнила старість, криві, покорчені, покалічені, потворні виродки, виснажені від тяжких хвороб і хронічного недоїдання, покидьки й шумовиння життя — шалена, ревуча, пекельна орда.

Як же їм було не повстати? Воші, люди з дна прірви, не мали чого втрачати, крім злиднів та мук. А що могли вони здобути? Теж нічого, крім останньої страшної насолоди дикої помсти. Дивлячись на них, я подумала, що серед цього навального потоку людської лави є й наші товариші, герої, кому ми доручили збудити звіра з дна прірви, щоб відтягти ворожі сили на боротьбу з ним.

І тоді я відчула в собі якусь дивну зміну. Страх смерті страх за себе, за інших — зник. Мене пойняв якийсь дивний, незвичайний захват, я відчула себе іншою істотою в іншому світі. Ніщо мене вже не тривожило. Нехай цього разу нас розіб’ють — однаково наша справа повстане завтра, ясна, чиста і переможна. І від тої хвилини я могла зі спокійною цікавістю стежити за оргією страхіть, що розбуялася далі. Смерть і життя втратили вагу для мене. Я стала ніби цікавим глядачем подій, що часом захоплюють у свій потік і його самого — однак лише як глядача. Мій дух піднявся до тих висот, з яких байдуже дивляться на землю холодні зірки, і був готовий зважити та переоцінити все заново. Якби не це, я б не витримала.

Повз нас пропливло вже з півмилі того людського потоку, коли нас викрили. Якась жінка в химерному дранті, з запалими щоками і з вузькими чорними очима, наче вогняні свердла, загледіла Гартмена й мене. Вона пронизливо закричала й кинулась на нас. Частина юрби відірвалася від решти й посунула за нею. І зараз, пишучи ці рядки, я бачу, як вона стрибає вперед, бачу розмаяні пасма рідких сивих кіс, і кров, що капає в неї з рани на голові, і сікач у правій руці, й худу, зморщену ліву руку, що конвульсійно хапає повітря, немов великими жовтими пазурами. Гартмен вискочив наперед і закрив мене. Тут ніколи було пояснювати. Ми добре вдягнені — цього було досить. Він ударив жінку кулаком межи очі. Удар відкинув її назад, але вона, продершись крізь юрбу своїх товаришів, знову скочила наперед, засліплена й безпорадна, і, кволо замахнувшись, опустила сікач на Гартменове плече.

Що сталося далі, я вже не знаю. Юрба ринулась на мене і збила з ніг. Наш невеличкий захисток сповнився криком, голосінням, лайкою. Удари так і сипались на мене. Чиїсь руки рвали на мені одежу, роздирали тіло. Я відчувала, що мене розірвуть на шматки. Під тиском тіл я почала задихатися. Та раптом чиясь дужа рука вхопила мене серед тієї