Стівен Кінг - Острів Дума

того розряду, які запам’ятовують і обговорюють ще десятки років, зокрема тому, що в незвичному місці, з незвичного приводу збирається так багато знайомих людей, а ще завдяки незвичайно жвавій емоційній атмосфері.

З одного боку, тут був очевидний приклад того, як «наш хлопець досяг неабиякого успіху». Вони відчули це ще на вернісажі, а підтвердження своїх вражень отримали з ранкових газет. Відгуки, вміщені в сарасотській «Геральд Триб’юн» та у вінісівському «Гондольєрі», були гарними, але короткими. Натомість стаття Мері Айр у тампівській «Триб» вийшла майже на цілу шпальту і вражала ліричністю. Напевне, вона написала більшу її частину зарання. Мене вона називала «крупний новий американський талант». Моя мати — завжди схильна до бурчання — сказала б на це: «Забагато слів, краще б десять центів, щоб купити те, чим підтирають сраку». Звісно, це була її улюблена примовка сорок років тому, коли на десять центів дійсно можна було щось купити.

Розуміється, з іншого боку була Елізабет. Ніде не знайшлося повідомлення про її смерть, але під статтею Мері Айр в рамочці йшов короткий, на два абзаци, текст під заголовком: ПРИПАДОК ЗНАНОЇ ПОКРОВИТЕЛЬКИ МИСТЕЦТВ НА ВЕРНІСАЖІ ФРІМАНТЛА. Повідомлялося, що в Елізабет Істлейк, давньої патронеси арт-громади Сарасоти і мешканки острова Дума, невдовзі після її прибуття до галереї «Ското» очевидно почався напад епілепсії і її було доставлено в Меморіальний шпиталь. На час подачі номеру в друк про її стан нічого ще не було відомо.

Мої міннесотські друзі знали, що в ніч мого тріумфу померла близька мені людина, друг. Були там вибухи сміху і раптові жарти, а відтак погляди в мій бік, як я це сприйняв. О дев’ятій тридцять з’їдений мною омлет застряг у мене в шлунку, мов шмат свинцю, а ще колишнім болем ломило голову — вперше за останній місяць.

Я вибачився і пішов нагору. В моєму номері, де я так і не спав, залишилася торбочка. Там в бритвеному приборі лежало кілька упаковок розчинних пігулок від мігрені «зоміг»[343]. Ними не зупинити потужне вторгнення Сили №5[344], але зазвичай вони допомагали, якщо прийняти дозу вчасно. Я запив одну пігулку колою з холодильника і вже збирався йти, та помітив блимання вогника на телефоні. Хотів було проігнорувати, але подумав, що повідомлення міг надіслати Ваєрмен.

Там було з півдесятка повідомлень. Чотири перших виявилися поздоровленнями, що проторохкотіли по моїй болящій голові, мов градові дробини по залізному даху. Коли дійшло до вітання від Джимі (воно було четвертим), я почав натискати кнопку на клавіатурі, щоб скоріше перейти до наступного повідомлення. Не було в мене настрою на вислуховування компліментів.

П’яте повідомлення дійсно було від Ваєрмена. Голос в нього був втомлений, пригнічений.

— Едгаре, я розумію, ти запланував пару днів провести зі своєю родиною й друзями, і мені страшно незручно тебе про це просити, але чи можемо ми з тобою побачитися сьогодні після полудня в твоєму домі? Нам треба поговорити, маю на увазі — серйозно. Джек всю ніч пробув зі мною тут, в Ель Паласіо — не схотів залишити мене самого, він збіса хороший хлопець — і ми рано встали, щоб пошукати той червоний кошик, як вона й загадала, ну... ми його й знайшли. Краще пізно, ніж ніколи, так же ж? Вона хотіла, щоб кошик попав до тебе, тож Джек і відніс його до Великої Ружі. Будинок був незамкнений і, послухай-но, Едгаре... хтось в ньому побував.

У слухавці запала тиша, але я чув його дихання. А відтак:

— Джека побачене там страшно вразило, отже й тобі треба бути готовим до шоку, мучачо. Хоча ти, либонь, вже про щось здогадуєшся....

Тут прозвучав біп, а далі почалося шосте повідомлення. Це Ваєрмен продовжував свою оповідь, тільки тепер він був роздратований, а тому й більш схожий на самого себе.

— От же слабосрака машинка, цей автовідповідач! Chinche Pedorra![345] Агов! Едгаре, ми з Джеком їдемо до Аббот-Векслера. Це... — Йому знадобилася коротка пауза для сформулювання думки. — Погребальна фірма, до якої вона хотіла. Я повернуся близько першої. А ти обов’язково зачекай на нас, сам у дім не заходь. Там не розгром, нічого такого, але я хочу бути поряд з тобою, коли ти роздивлятимешся вміст кошика, ну, і ще, коли побачиш, що там у твоїй майстерні на верхньому поверсі. Мені не до смаку говорити загадками, але Ваєрмен не стане викладати все це лайно на плівку автовідповідача, яку будь-хто може прослухати. А, ось ще що. Дзвонив один з її юристів. Залишив мені повідомлення — ми з Джеком якраз рилися у мотлоху на тому сраному горищі. Він каже, що я тепер її єдиний спадкоємець. — Пауза. — La loteria. — Пауза. — Я отримав все. — Пауза, — Бодай би я здох.

От і все.

— 3 —

Я натиснув 0, викликаючи готельну операторку. Трішки зачекав і отримав від неї номер погребального салону Аббот-Векслер. Набрав той номер. Робот запропонував мені пречудовий вибір орієнтованих на смерть послуг («для переключення на виставковий трунний зал натисніть 5»). Я перечікував — у наші дні пропозиції для реальної живої людини надходять в останню чергу, як спецпризи нездарам, що ледве дістаються фінішу, неспроможні впоратися з викликами 21-го століття, — і поки чекав, я обмірковував повідомлення Ваєрмена. Дім стояв незамкнений? Справді? Поставарійна пам’ять в мене ненадійна, але звички в порядку. Велика Ружа належить не мені, а мене з раннього дитинства привчили особливо акуратно поводитися з чужим добром. Я був цілком певен, що дім я замикав. Отже, якщо хтось проник в дім, чому не були зламані двері?

На мить мені пригадалися маленькі дівчатка в мокрих платтячках — маленькі дівчатка з зогнилими обличчями, котрі балакали джеркотливими голосами мушель під домом — відтак мене пересмикнуло і їхні образи відлетіли геть. Вони тоді з’явилися лише в моїй уяві, авжеж, видіння перевтомленого мозку. А якщо навіть вони були чимось іншим... примарам нема потреби відчиняти двері, хіба ні? Вони просто проходять крізь них, або просочуються крізь стіни.

— ... нуль, якщо потребуєте допомоги.

Слава Богу, я майже забув, що чогось чекаю. Натиснув 0, і після кількох тактів, що приблизно нагадували «Примиряюся з собою»[346], професійно втішливий голос спитав, чим він мені може допомогти. Я переміг ірраціональне й вельми потужне бажання сказати: «Моя рука! Вона так і не отримала достойного її погребіння!» й повісити слухавку. Натомість, чухаючи собі слухавкою праву брову, я запитав, чи є