Стівен Кінг - Серця в Атлантиді

— Палац піхв! — вигукує він. — Років з десять цього не чув! Боже! Судно під кожним ліжком і гола медсестричка під кожною ковдрою, правильно? Гола, за винятком бус любові, які вони не скидали.

— Так, сер, ви добре розкрили суть.

— Там її ніхто й не прикривав. Щасливого Різдва, солдате.

Чоловік у пальті віддає шану одним пальцем.

— І вам щасливого Різдва, сер.

Чоловік у пальті підхоплює свої кульки й іде. Він не озирається. Якби й озирнувся, то Сліпий Віллі б цього не побачив — тепер його очі розрізняють тільки обриси і тіні.

— Це було гарно, — бурмоче Вілок. Відчувати, як у вушну раковину пихкає свіжо видихнуте Вілоком повітря, викликає в Сліпого Віллі огиду, навіть нудоту, але він не дасть цьому типові задоволення і не відсунеться ні на дюйм. — Старий мудак дійсно заплакав. Як ти, звичайно, бачив. Що-що, а язик маєш підвішений, Віллі, цього в тебе не відбереш.

Віллі мовчить.

— То кажеш, ветеранський шпиталь Палац піхв? — запитує Вілок. — Містечко, по-моєму, якраз для мене. Де ти це вичитав? У «Солдатах-найманцях»?

Тінь жінки, темна постать у світлі все темнішого дня, нахиляється над розкритим саквояжем і щось туди опускає. Рука в рукавичці торкається до рукавиці Віллі в короткому потиску.

— Хай вам Бог допомагає, мій друже, — каже вона.

— Дякую, пані.

Тінь віддаляється, а тихе сопіння у вусі Сліпого Віллі ні.

— Приятелю, маєш щось для мене? — питає Вілок.

Сліпий Віллі сягає рукою до кишені куртки. Видобуває конверта і простягає вперед, протинаючи ним морозяне повітря. Конверт виривається з його пальців рівно через стільки, скільки потрібно було Вілокові, щоб опустити руку і в нього вчепитися.

— Паскудо! — в голосі копа не тільки злість, а й страх. — Скільки разів повторювати, в руку давай, в руку!

Сліпий Віллі не відповідає. Він думає про бейсбольну рукавицю, про те, як стирав БОББІ ҐАРФІЛДА, скільки взагалі можливо стерти чорнило зі шкіри, і написав на його місці ім’я Віллі Ширмена. Згодом, розпочинаючи після В’єтнаму свою нову кар’єру, він стер чорнило вдруге і вивів друкованими літерами одне прізвище ҐАРФІЛД. Місце на старій рукавиці моделі Елвіна Дарка, що зазнало стількох переінакшень, виглядає обідраним, майже прорваним. Якщо думати про рукавицю, якщо зосередитися на витертому місці і нашаруванні імен на ньому, він, можливо, втримається, щоб не зробити якоїсь дурниці. Адже Вілок, звісно ж, саме цього й хоче, і то набагато дужче від свого сраного хабара, — щоб Віллі скоїв якусь дурницю, видавши себе.

— Скільки? — питає Вілок за мить.

— Три сотні, — відповідає Сліпий Віллі. — Триста доларів, офіцере Вілок.

Коп зустрічає ці слова хвилинним задумливим мовчанням, проте відступає на крок від Сліпого Віллі, й сопіння в його вусі слабшає. Сліпий Віллі вдячний за дрібні радості.

— Ну, гаразд, — врешті каже Вілок. — На цей раз. Але надходить новий рік, друже, і твій приятель Джаспер, поліційний чарівник-смурф, має ділянку на природі в штаті й хотів би побудувати невеличкий котедж. Тямиш? Ставки в покері підвищуються.

Сліпий Віллі не каже нічого, однак тепер слухає надзвичайно уважно. Якби це було все, то все було б добре. Однак голос Вілока підказує, що це ще не все.

— Втім котедж — не головне, — веде далі Вілок. — Головне те, що мені потрібна серйозніша компенсація за те, що доводиться плутатися з таким смердючим непотребом, як ти, — в його голосі починає бриніти щирий гнів. — Як ти можеш займатися цим кожен день, навіть на Різдво, хоч убий, не розумію. Жебраки — це одне, але такий, як ти… ти такий самий сліпий, як і я.

«Ну, ти сліпіший, ніж я», — думає Сліпий Віллі, та й далі зберігає спокій.

— Твій бізнес крутиться, правда ж? Може, не як у тих вилупків з християнсько-спонсорського каналу, але повинен гребти… скільки? О цій порі року штуку за день? Дві?

Він добряче не дотяг, але вухам Сліпого Віллі Ґарфілда похибка звучить музикою. Отже, його тихий партнер стежить за ним не дуже пильно і не дуже часто… у всякому разі, поки що. Але йому не подобається гнів у голосі Вілока. Гнів, як закрита карта в покері.

— Ти не сліпіший за мене, — повторює Вілок. Очевидно, це добиває його найбільше. — Знаєш що, друже? Треба б якось увечері постежити за тобою після роботи. Ну так, подивитися, що ти робитимеш, — він на мить уривається. — На кого перетворишся.

На мить Сліпий Віллі буквально перестає дихати… тоді починає знову.

— Не варто, офіцере Вілок, — промовляє він.

— Не варто, кажеш? Чому, Віллі? Чому? Про моє добро дбаєш, га? Боїшся, що я порішу задницю, що несе золоті яйця? Та те, що я маю від тебе за рік, не так уже й багато проти грамоти, а то й підвищення. — Він замовкає, а коли починає говорити знову, в його голосі з’являється мрійливість, що тривожить Віллі найбільше. — Я б потрапив у «Пост». «ГЕРОЙ КОП ВИКРИВАЄ БЕЗСЕРДЕЧНОГО ПРОЙДИСВІТА З П’ЯТОЇ АВЕНЮ».

«Боже, — думає Віллі, — Боже праведний, по-моєму, він це серйозно».

— На твоїй рукавиці написано «Ґарфілд», та закладаюся, твоє прізвище не Ґарфілд. Ставлю серце проти душі.

— І програєте.

— Це ти так кажеш, а ось у твоєї рукавички вигляд такий, ніби вона бачила не одне прізвище.

— Її в мене вкрали, коли я був малий, — чи не забагато він говорить? Важко сказати. Цьому негідникові Вілоку вдалося заскочити його зненацька. Спершу телефонний дзвінок до офісу — старий добрий Ед з «НАЙНЕКСА», а тепер це. — Хлопець, що її поцупив, написав на ній своє прізвище. А коли мені її повернули, я стер його і знову написав своє.

— І взяв її з собою до В’єтнаму?

— Так.

І це правда. Якби Салліван побачив цю обшарпану рукавицю польового гравця моделі Елвіна Дарка, чи впізнав би він у ній рукавицю свого старого друга Боббі? Малоймовірно, але хтозна? Проте Салліван її не побачив, принаймні не в ліску, тож це питання не має жодного змісту. А от офіцер Джаспер Вілок ставить купу питань, і зміст у них ще й який.

— Ти мав її й у цій долині Ачу?

Сліпий Віллі не відповідає. Вілок намагається загнати його на слизьке, та нема жодної криги, на яку б Віллі Ґарфілд хотів ступити по волі Вілока.

— І брав її до того місця Ков-Боя?

Віллі не озивається.

— Людино добра, а я думав, ковбой — це такий дядько, що їздить на коні з револьвером.

Віллі й далі мовчить.

— «Пост», — промовляє Вілок, і Віллі