Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

Не встигне.

Не зможе.

Ці думки, прошили голову, стиснули серце і прекрасна Шшааца повільно опустилася в крісло, яке тільки що звільнив син. На якусь мить її охопило панічне передчуття, чомусь особливо виразно згадалися сині очі дівчини. Вперта, рішуча, вона так нагадувала її ж. З тією лише різницею, що в цього дівчиська зовсім не було сил, але була якась майже містична удача.

В неї були сили. В неї були можливості. Але удачі доля їй не відсипала. І що важливіше: зряча сила чи сліпа фортуна це ще належало з’ясувати.

Їх спіймали майже на виході. У розкішному залі, з якого можна було потрапити спершу до внутрішнього двору і далі до міста. А там їх не могли не помітити. Северин навіть не сумнівався, що хтось із родичів або друзів сім’ї залишився стежити за палацом. Якщо взагалі ще у внутрішньому дворі не перестрінуть. Принаймні Тодир був тим ще усюдисущим тхором.

Усе це Северин розповів ще в кімнаті після того, як Зоря встигла спершу вмерти зо страху, після від ще більшого страху, коли над головою щось захрустіло, а потім з апогею, який настав, коли на неї впало щось важке. Тоді дівчина не витримала й зарепетувала так, наче з неї таки відкусили добрячий шмат запасів на зиму.

Від пережитого жаху вона не одразу навіть зрозуміла, що поряд з обличчям вже не вовча лапа, а людська рука. Та й взагалі, вовк не може тихо лаятися виразно знайомим голосом. І тільки коли Северин все ж тихо озвався до неї, дівчина відчула, як острах відступив. Саме в цей момент організм вирішив, що тепер вже точно можна втратити свідомість.

До тями дівчина прийшла, коли її легенько поплескали по щоках. За цей час Северин встиг завернутися в темну штору на манір тоги. На ногах чоловік тримався не дуже добре, але погляд був серйозним та похмурим.

«Вставайте, Зоряно. Треба вибиратися.»

І вони вибиралися, хоча спершу Зоря не була впевнена, що їм дозволять бодай з кімнати вийти. Але, що чимало здивувало дівчину, дозволили. Навіть більше – коли Северин передав одному з ошелешених вартових пляшечку та з кам’яним обличчям велів віднести Шалару, їм не заступили дороги. Один з вартових наполегливо просив зачекати, допоки він приведе цілителя, а другий зник у коридорі.

Від цілителя Северин не відмовився, але чекати його не стали. Добре б вдалося покинути палац до того, як весела звістка про те, що він прийшов до тями, дійде до Шалара. Втім, тішити себе марною надією не варто було. На ногах чоловік ледь тримався, тому Зоряна підтримувала його, обхопивши руками за талію. Так вони дібралися до сходинок, де їх все ж наздогнав цілитель.

Стариган, від якого виразно несло м’ятою та ще чимось різко-аптечним спробував зупинити неподобство, але пацієнт був до біса впертим. Він лише кивав та продовжував йти вперед. Його не лякали ні ускладнення, ні крововиливи, ні параліч.

На середині сходинок дідуган врешті зрозумів, що хворого йому пройняти не вдасться та вирішив перемикнутися на дівчину. На неї поклали таку відповідальну місію з лікування, а вона…

А вона похмуро глянула на нього та здула з лоба пасмо волосся. А вона дуже хотіла сказати цій пародії на Гіппократа, куди він має піти. І як глибоко. Втім, зараз було важливіше слідкувати за тим, щоб Северин не впав, тому вона також промовчала.

І була б рада, аби їм дозволили промовчати аж до виходу з цього клятого палацу, але їх таки наздогнали.

– На вашому місці, я б дослухався порад цілителя. Ви були серйозно поранені, ледь стоїте на ногах, вам треба відпочити.

Цей, роблено люб’язний, голос Зоря вгадала ще до того, як помітила примітний білий зміїний хвіст. Впізнав його й Северин. Тіло, яке дбайливо притримувала у вертикальному стані Зоря, напружилося, але відповідь пролунала звично спокійно та трохи прохолодно.

– На щастя, ви не на моєму місці. Рід Зоря не залишається ні на життя, ні на лікування в палаці, буду вірним цій традиції.

Шалар не поспішав, наче взагалі проповзав тут випадково, а не мчав сюди, щоб перейняти втікачів. Наблизившись до них, він лише цокнув язиком та докірливо звузив очі.

– Як знаєте, не можу ж я затримувати шановного сина роду Зорі.

Смуток та смиренність в його голосі можна було черпати ложкою та мазати на хліб. Це була майстерна, але настільки відверто брехлива гра, що якоїсь миті дівчина відчула, що її почало трусити. Усвідомити, наскільки він її дратував вдалося коли по спині в заспокійливому жесті ковзнула долоня Северина.

Наступні слова Шалара долинули мов крізь шар вати.

– Але дівчина поряд з вами не член роду Зоря, вона наша гостя, на якій ще лежить тінь підозри.

Вата змінилася пульсуванням набату. Ось! А вона так сподівалася, що цього моменту таки не станеться.

Северин відповів не одразу. Подавшись трохи назад, він постарався не так сильно спиратися на дівчину.

– А дівчина наречена роду Зоря.

Слова пробили набат вибухом. На незворушного Северина одночасно глянули й Зоря, трохи невдоволено стиснувши губи, й Шалар. Останній різко скинув голову. На якусь мить маску люб’язного виразу обличчя наче прорізала тріщина, але це було таким швидкоплинним, що до ладу роздивитися щось за нею не вдалося. Клятий змій мигнув та натягнув нову маску. Світського здивування.

– О, я можу помилятися, та здається вашою нареченою є інша дівчина… Ви ж не хочете мене обманути?

– Ні, обманути я вас не хочу, – важко кивнув чоловік.

Додавати нічого Северин не став, але погляд казав більше ніж тон і слова. Він не брехав, він дійсно не хотів обманювати. Він хотів зробити з ним багато чого іншого, але не обманювати.

Втім змій майстерно розіграв вигляд, наче не зрозумів натяку.

– О, то ви вирішили розбити серце чарівній панні… – на цей випадок текст Шалар, вочевидь, заготувати не встиг, тому на мить запнувся.

Оскільки цікавості до нареченої Северин не проявляв, він не став витрачати час на те, щоб дізнатися її ім’я. Рід знав, імені – ні. І приходити на допомогу йому ніхто не спішив, навпаки. На якусь коротку мить, але погляди Северина та дівчини поряд з ним стали однаково зловтішними.