Стів Маккартер - За небокрай, Стів Маккартер

- Так. - відповіла Дезіре. - Тільки я поки що не поспішаю про це розповідати. І ти, будь ласка, притримай язик за зубами. Я поки не суперник навіть для найслабшої Химерниці із нашої групи. Але я тренуватимуся. І Ейр мене вчить битися однією рукою.

Алхіміст похитав головою. Йому, звісно, ​​було радісно за Дезіре. Але, поки вона не приймала участі у боях, йому здавалося, що вона буде в безпеці. Що він зможе її захистити. А тепер… А ще він не допускав до своєї голови однієї думки, яка все ж настирно стукала до його розуму. Чи не зміниться Дезіре, коли знову стане в один ряд із іншими Химерницями? Вона поводила себе з ним більше, як дівчина, ніж, як Химерниця. Чи не так? Якою вона стане, коли поверне собі свою силу? Чи буде він їй потрібен? Чи залишаться між ними такі ж стосунки?

- Ти чого? - запитала Химерниця.

- Ти воїн. - зітхнув Поєднувач. - Воїн до останньої краплини крові. Я думав, що з такою рукою у тебе буде життя... звичайної людини. Що ти будеш далека від небезпеки. Мені не доведеться турбуватися за тебе. А тепер я зрозумів одну річ. Краще за тебе самої ніхто не зможе тебе захистити. Мабуть. Чим ти сильніша, тим тобі безпечніше.

- І тим, хто поряд зі мною. - посміхнулася Дезіре.

Химерниця Зими обернулася. Порожнеча за ними. Тільки дощ позаду них. Ніхто за ними не слідував. Зважаючи на швидкість і відстань, дуже довго ніхто не слідував.

- А який із тебе слідопит? - спитала Дезіре, розуміючи, що їм належить відшукати шлях у зворотному напрямку своїми ж слідами.

Поєднувач теж обернувся. І злякався. Нікого з їхньої армії й близько не було. Чемпіони, Химерниці, Максуд, куди всі поділися? Він швидко розвернув коня.

- Почекай ще трохи. - зупинила його Дезіре. - Хочу дещо спробувати. Зараз якраз слушний момент.

Химерниця Зими вправно зістрибнула з коня, підвела його до Поєднувача, щоб той притримав. Сама трохи відійшла, зняла капюшона і підставила обличчя холодному дощу.

- В - означає Вчитель. Ми маємо книгу. Золотий путівник до душі Химерниці. Ти про таку знав? - запитала Дезіре і глибоко вдихнула.

- Вперше чую. - зізнався алхіміст.

- Ось. А вона існує. І там описується найсильніший стан Відьми. Ти ж знаєш, що ми можемо набувати бойової форми? Ну, це коли наші очі світяться. Але є ще одна форма. Кам'яна душа. Саме так про цей стан пишуть у всіх книгах. Окрім однієї. Вчитель називає цю форму — Крижана душа. Так от у книзі описаний спосіб досягнення цього стану. Раніше я вважала крижану душу чимось на зразок міфу. Не те, щоб я одна засумнівалась у словах Вчителя, ні. Усі Химерниці так вважають. Або майже все. Хоч Вчитель і не схильний до перебільшень, та всі ми знаємо, хто такі Химерниці і як вони люблять розповідати про свої звитяги. Але Максуд упевнив мене, що це не так. Казав, що раніше Відьми справді могли входити у цю вищу бойову форму. Тому я взяла книгу у Делоріс і кілька разів перечитала той текст, де про це розповідається. Спробувала подивитися на нього з іншого боку. Як наче я у це вірю.

- Хіба ти не можеш робити кам'яне обличчя? - здивовано спитав алхіміст. - Я сам бачив у тебе його. І досить часто.

- Кам'яне обличчя – так. Це взагалі проблема. Дитячі забавки. Відьмі, навпаки, треба старатися, щоб вийти з кам'яного обличчя. Інша справа з кам'яною душею.

І чому вона почала називати Химерниць Відьмами? Алхіміст насупився. Дезіре трохи відійшла з дороги і сіла просто на мокру траву. Ноги поклала під себе. Руку поклала на коліна під дощ. Химерниця Зими заплющила очі. Спокійне сконцентроване обличчя. І як було алхімісту не милуватися її красою? Ці лінії, цей блідий відтінок шкіри…

- Зараз тихо і нікого немає поряд. Те, що мені потрібно. Мені здається, деяких успіхів я вже досягла.

Поєднувач майже не розумів, про що йдеться. Він міг тільки здогадуватись. Якісь штучки Химерниць, зрозумілі тільки їм. Це як його власні здібності. Навряд іншим драйтла вдасться пояснити, що таке темний потік світла, як його викликати, як він відчувається. Алхіміст спостерігав за Дезіре. Її обличчя нічого не виражало. Воно не було зовсім спокійним, але й не виглядало стривоженим. Воно не було розслабленим і не було зосередженим. Воно просто було. І обличчя йому подобалося. Зараз, коли вона заплющила очі, він міг нею просто милуватися. І йому довелося милуватися досить довго. Навіть кілька разів він озирнувся на всі боки. А Дезіре так і продовжувала сидіти. Потім трохи з'явилося світло з її очей. На коротку мить. І знову згасло. Дезіре розплющила очі. Вона просиділа так кілька секунд дедалі все більше і більше хмурячись.

- Що сталося? - не витримав алхіміст.

- Я щось відчула. - насторожено відповіла Химерниця. - Он там, далеко. І там.

Дезіре показувала рукою в різні боки.

– Думаю, щось живе. І дуже могутнє. І сильне. Чимось нагадує імпульс Сандрін. Ти знаєш, що від неї виходили не такі імпульси, як від інших Химерниць?

Поєднувач похитав головою. Коти, імпульси, Сандрін, інші Химерниці. З цією дівчиною легко збожеволіти.

- А так воно і є. Але я навряд чи відчула іншу Химерницю на такій відстані. Дуже далеко. Аж занадто. - дівчина підібгала губи.

- І що це може бути, як гадаєш? - спитав Поєднувач, розуміючи, що для Дезіре це може бути важливо.

- Щось сильне та страшне.

- Але ти не тому така серйозна. - правильно помітив абсолютний.

Дезіре підвела голову. Зробила собі схвальну усмішку на обличчі. Вона таку підгледіла одного разу в якоїсь жіночки на вулиці, що була задоволена роботою своєї дочки.

- Я відчула зв'язок.

- Це тебе налякало? - спитав алхіміст.

- Налякало? Мене? Ні. - Дезіре похитала головою. - Це мене зацікавило. І ще он там щось. Але це мені взагалі не сподобалося. Немає ритму. А ритм — це життя. Але я все одно відчула. Адже я можу відчувати тільки живе, розумієш? А це було… не зовсім живе. Хм, треба частіше запускати мережу відчуттів.