Ruslan B - Ціна помилки, Ruslan B

3

                      Віка цілий день була чимось збентежена. Вона не знала чому. Дівчина просто не могла нічого робити. Їй хотілося щоб хтось її обняв, пригорнув. Зустрічатися із хлопцем, котрого не бачиш цілий рік це було справжнім випробуванням. Вікторія не знала що їй думати. Вона і вірила і не вірила йому. З одного боку Радик справді допомагав, підтримував її – а з іншого. З іншого він був далеко. Радик був не простим хлопцем з вулиці, не якимось звичайним як всі. Він був кінозіркою. А це було не звичним. Це було важко як сприйняти так і вірити в те, що він насправді її любить. І хоч мати Радика її підтримує завжди – Віка не знала до кінця хто вона насправді для цього загадкового для неї, простої дівчинки із провінційного містечка.

           Віка поступила в один із кращих ВУЗів держави. Тепер вона студентка. І може сама розпоряджатися собою і своїм життям. Вона і справді багато тепер могла. Мама більше їй не могла нічого сказати. Мати такого перспективного хлопця мало свої переваги. Тепер дівчина могла забути і про будь які докори з боку мами. Факультет журналістики, без екзаменів  та ще й на державний. А крім того ще й співпраця із місцевою газетою. І то вже. Це було дуже багато. Дівчина розуміла що без Радика вона точно цього усього б не мала. А нещодавно, дізнавшись що вона дівчина відомого Радимира Воловського, запросили дати інтерв’ю на одному із місцевих телеканалів. Але як то кажуть «багаті теж плачуть». З одного боку слава, популярність, можливості – а з іншого крайня самотність. Вона розуміла, що любить Радика. Цього так далекого, так неосяжного, так вишуканого коханця. Більше десяти років різниці і сотні кілометрів відстані все рівно не змінили її бажання бачити його. Віка боялася однієї речі – що одного дня вона може стати не потрібною йому. Що рано чи пізно Радик забуде про неї. Але цього не ставалося. Навіть більше – він допоміг їй скільки.

– Віка, тобі дзвонила якась подружка – до кімнати увійшла мама. Вона була проти стосунків своєї дочки із Радимиром. І це було зрозуміло. Вона, як і кожна мама, хотіла б щоб її дочка закінчила школу, поступила, одружилась і жила тихо і спокійно. Щоб у неї був хороший, люблячий чоловік а не пафосний кіноактор, для котрого, як вона рахувала, почуття мало що значить.

– Добре – відповіла дівчина – передзвонить пізніше…

– Щось не так? – почала докопуватись мама – Може ти чимось схвильована?

– Ні. Просто.

– Ну я ж бачу…Вікусю розкажи мені…

– Ну і що ти хочеш почути? Нічого ж кажу тобі!

– Ну я ж бачу що ти якась, ніби чимось стурбована …

– Ні. Все гаразд. І взагалі … дай мені спокій..

          Дівчина не звикла ні з ким ділитися своїми переживаннями. Все що відбувалося, вона тримала в собі. Можливо це і погано але все ж – так набагато простіше. Вона не могла знайти з мамою спільного розуміння ще від самого дитинства. А тепер ще й Радик став «яблуком розбрату».

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍