Рустем Халіл - Часу немає, Рустем Халіл

путяще, чи навпаки — це трохи заспокоювало його біль і образу? Я згадав, як Артур подарував мені ціпка, у набалдашнику якого сховав мій шанс на одужання. Дві істоти — чорна і біла — боролися тоді в ньому. 

Ще одна думка не давала мені спокою: до тієї нещасної риболовлі, коли Артурові відкрилася вся правда, він мені був набагато більшим другом, аніж я йому. Становище хворого давало мені перевагу частіше розповідати про власні переживання і рідше слухати їх від друга — і я цим користався цілком. 

Поїздка на «Олімпійський» мала стати нашою точкою обнуління, але на стадіон ми так і не доїхали. Тепер Артур в операційній, ціпок із ліками й відбитками президента напевно вже в руках поліції, а я — в коридорі: чекаю закінчення операції. Якщо все завершиться як належить, і Артура вивезуть із операційної без свідомості, але успішно залатаним, із нас двох йому доведеться вирішувати, як учинити з нашою дружбою. Чи ми забудемо один про одного, чи історія на даху стане шансом для того, щоб видовбати нового човна нашої дружби взамін розбитого на порогах. 

Ступням було жарко через надіті на кросівки бахіли, хоч кондиціонери в лікарні працювали на совість. Звідкись лунали жіночі голоси й брязкіт металу, але в коридорному провулку перед входом до операційної були тільки ми троє: я, Капітан та антикорупційний прокурор Мостовий. Несправна люмінесцентна лампа час від часу моргала, супроводжуючи свій мінливий настрій неприємним тріском. 

— Ну й кашу ж ви заварили, — Леонід Мостовий марно намагався отримати від мене хоч якісь подробиці, а потім здався й забрався у телефон — стрічки всіх агентств новин сьогодні горіли червоним. 

Єдине, у чому я виявився йому корисним, — пояснив справжню роль Гарди в усій цій історії. Мостовий зробив для мене більше — забезпечив Артурові охорону й урятував мене від допитів на вихідних. Остання послуга давала мені те, чого я був позбавлений весь цей тиждень, — час на роздуми. Треба було помізкувати й вибудувати логічну історію, яка б пояснювала те, що я знав плани президента. Перший варіант, який спав мені на думку: збрехати, що в комі мій мозок реагував на зовнішні подразники, і я почув у палаті розмову двох незнайомих людей, які планували теракт. Одним із них і виявився президент. У лікарні він учора був, та й у моїй палаті, без сумніву, залишив відбитки, — тож така версія видавалася вірогідною. До того ж у лікарні учора був і Безликий — його точно зафіксувала якась із камер спостереження. От і партнер для розмови про підготовку теракту. А чому в моїй палаті — та тому, що в ній тільки один хворий пацієнт, та й той у комі, — ідеальне місце обговорити плани без сторонніх вух. 

— Чому президента досі не затримали? Адже він у всьому зізнався, — Капітан давно не проводив стільки часу на ресурсах новин, як зараз, у лікарняному коридорі, і тепер був щиро обурений. 

— Як його затримаєш? Він же президент, а отже, недоторканний. Та це тимчасово, — пообіцяв Мостовий. — Наскільки мені відомо, сьогодні ввечері в екстреному порядку збереться Верховна Рада і спробує оголосити йому імпічмент. Цікаво, як це воно — імпічмент за кілька тижнів до того, як він і так позбувся б президентського крісла. 

— Не позбувся б, якби не Едем. 

— Це безперечно, — Мостовий сховав телефон у піджак і натомість вийняв візитницю. Спритно розгорнув її єдиною рукою й простягнув мені. — Найцікавіше почнеться завтра, коли Антоненко і Гарда навперебій почнуть давати свідчення один проти одного. Це навіть сумно: стільки років працювати командою й за мить стати мало не ворогами. 

Я забрав із візитниці картку. 

— Вірю, що операція пройде успішно. Бажаю вам сил триматися. 

Я потиснув йому руку. 

— Та й вам того ж. Нічка у вас сьогодні, мабуть, буде безсонна. 

— Я навчився спати під час обстрілів, тож спати перебіжками — у машинах чи приймальнях — раз плюнути. 

До того, як він повернув за ріг, я встиг гукнути вслід: 

— А в кого зараз ціпок? У поліції? 

— Там не було жодного ціпка, — відповів Мостовий не збавляючи кроку, перед поворотом махнув рукою — і зник. 

Отже, сьогодні, отямившись на стадіоні, президент таки згадав про ціпок, витягнув його зі сталевих стійок і пішов разом з ним. Але ж він помітив, що це не його ціпок… Куди він його подів, чи є ще шанс знати? Чи ліки, як летюча риба, сяйнули на мить лускою, поманивши обіцянкою другого життя, і щезли навіки в бурхливому потоці останніх подій? 

Подумаю про це завтра. 

Капітан наче вгадав мій стан і підбадьорливо ляснув по плечу. Він збирався щось сказати, але в цю мить двері операційної відчинилися. 

Спершу звідти вийшла медсестра, несучи в руках порожні лотки з нержавіючої сталі. Услід за нею, стягуючи на ходу рукавички, з’явився хірург зі спущеною на підборіддя маскою. Обігнувши нас, він пожбурив рукавички в урну, накинувся на кулер і, випивши першу порцію одним ковтком, одразу ж став набирати другу. 

Ми з Капітаном оточили його з двох боків, перепинивши шлях до відступу. 

Двох стаканчиків не вистачило. І я простягнув хірургові ще один. Зараз я віддав би йому всю воду світу. 

— Загрози для життя немає, — сказав він перед наступним ковтком. — Два-три тижні піде на відновлення, але все краще, ніж здавалося попервах. Наш верховний головнокомандувач навіть стріляти нормально не вміє. Не дивно, що його рейтинг не вищий за популярність офісного задрота, який ходить на роботу в сандалях зі шкарпетками. 

— До нього можна? 

— Ви що, закохана дівуля-гімназистка? Завітайте завтра, коли він отямиться. І жодної їжі чи квітів! 

Артур житиме, сказав хірург. Схоже, джин помилився, передрікаючи чиюсь смерть. 

— Я планував почергувати біля нього, — заявив я. 

— Якщо ви не близький родич, тоді завтра — у години відвідування. А зараз — геть звідси. 

— Я адвокат, а значить ближчий за будь-якого родича. 

Хірург зім’яв паперовий стаканчик із таким хрускотом, наче перетискав мені шийні хребці. 

— Його ще зашивають. А ви — на вихід! 

Капітан схопив мене за лікоть і потягнув геть. 

— Давайте послухаємося лікаря, Едеме. Вам теж треба відпочити! — сказав він м’яко, як чернець, що пізнав шлях смирення, але руку мою стиснув міцно. 

Хірург не зрушив із місця, поки ми не повернули за ріг. 

Судно Капітана було пришвартоване у внутрішньому дворі: він резонно вирішив, що біля входу в лікарню може чергувати преса — сьогодні я був автором сенсації року й ласим шматком для журналістів. 

Капітан говорив про те ж саме. Він згадав, що міг би в цей