Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

вже інша справа. У лісі безперечно було густо всілякої дрібної живності; мартини, рибалочки, лисухи ширяли в небі та пурхали на узбережжі; і напевно ж на відмілинах можна було б зловити рибу; але вони не мали чим полювати.

Бертран знову впав у відчай.

— Дуже злий жарт зіграла з нами доля, замість швидкої смерті подарувала нам повільну! — І попри недавню вдячність, уся та похмурість, із якою він відмітав будь-які пропозиції зробити самотужки якесь мисливське знаряддя, говорила про те, що він дещо сердиться на Ебенезера за свій порятунок. І справді, він невдовзі відмовився від спроб зробити якісь засоби для полювання, вважаючи їх безнадійними, та заходився збирати дрова, заявивши, що якщо йому вже доведеться помирати з голоду, то він робитиме це принаймні з відносними зручностями. Ебенезер міг тепер розраховувати тільки на себе, тож він вирішив прогулятися берегом, сподіваючись, що щось його надихне.

Піщане побережжя було довге. Острів, здавалося, був насправді чималих розмірів, бо хоч берегова лінія, вигинаючись, і зникала з поля зору в обох напрямках, однак її поява далі на південь давала на здогад, що це була якась бухта або затока, а може, їх було декілька поспіль; неможливо було встановити справжню острівну лінію. Сказати про те, з чого ж складався острів, було складно, позаяк уздовж берега тяглася стяга скель, які руйнувалися під впливом моря, набуваючи від сонця, вітру і води різних відтінків від коричневого до помаранчевого; на краю лісу, який тягнувся кудись вглиб від урвища, росли дерева, коріння яких наполовину виглядало з-під землі, деякі з них уже попадали з висоти шістдесяти чи ста футів на берег і лежали там, відполіровані до лиску солоним повітрям і піском. Якби здертися на ці кручі, то які дива можна звідти побачити?

Ебенезер провів у морі майже пів року, але ще ніколи не бачив його таким спокійним. Поверхня була гладенькою, наче стіл: тільки де-не-де дрібні брижі пробігали по воді та хвилі висотою не більше двох хендів накочувалися на берег. Поки він ішов, то помітив, як маленькі рибки шмигають на мілині, та табунці білих окуньців зухвало пірнають, збурюючи воду всього лише на відстані декількох футів. І краби, яких йому ще не доводилося бачити, при його наближенні плавно сунулися в сторони, шукаючи собі безпечнішого місця; у воді їхні панцири відливали оливковим кольором на тлі жовтого піску, але пусті черепки рачків, які він знаходив вздовж берега, підсмажені сонцем, були жовтогарячі.

— Аби ж то, заради Бога, в мене була сітка!

Якраз за поворотом, на тому самому місці, де вони виповзли на берег, його очам відкрилося дивовижне видовище — вздовж усього берега, трохи нижче, де були водорості та лежав плав, позначаючи лінію припливу, були розкидані аркуші білого паперу; інші аркуші поскручувались і колихалися у воді біля самісінького берега. Від самої думки про те, що на острові можуть жити люди, у нього вогнем спалахнуло обличчя, і не тільки радість була тому причиною, і він насправді відчув якесь дивне полегшення, невеличке, але незаперечне, коли з'ясувалося, що ті аркуші містять оповідку про Гіктопіка, Короля-Сміхуна аккомаків; але він не міг напевно сказати, від чого йому стало легше на душі. Він зібрав докупи всі сторінки, які потрапив знайти, хоч чорнила і розповзлося, так що тільки в деяких місцях можна було прочитати окремі слова: коли вони висохнуть, то згодяться на те, щоб розкласти багаття.

Він вирушив з ними назад, мимохідь міркуючи собі про пригоди Джона Сміта. Знаходячи в тому якусь дивну втіху, він питав себе, чи була вона спричинена тільки тим, що він, як і Сміт, був зараз на terra incognita, чи, може, в цьому було ще щось? Він сподівався, що їм не доведеться стріти ніяких індіянів, або принаймні не таких страхітливих, яких зустрів Джон Сміт, що списами ловлять рибу на узбережжі…

— О Господи! — скрикнув він уголос і поцілував цей дивовижний «Діярій».

За якусь годину їхній обід уже стояв на вогні: сім цілком пристойних окунців, десь пів фута завдовжки, після чищення смажилися на рожні з гілки лаврового дерева, а на пласкому шматку сланцю, який можна було підібрати будь-де біля скель на узбережжі, лежали чотири краби, взяті на пробу, які готувались у власному соку. Ті, що мали міцний панцир, не вдалося настромити на списа, але, переслідуючи їх, Бертран натрапив на цих інших — зовні схожих на тих, але з панцирами м'якими, як іспанська лайка, що цілим виводком сиділи біля берега в зарослях морської трави. Не бракувало їм і води; біля підніжжя кручі Ебенезер знайшов з десяток місць із джерелами, що били з-під декількох, як здавалося, шарів твердої глини, і вже звідти текли через увесь берег у напрямку моря, проклавши собі русла в м'якшій глині, і такі джерельця траплялися кожні сто футів. Треба було вкрай обережно підходити до цих джерел, позаяк ці глиняні русла були слизькими і в деяких місцях зрадливо м'якими, як то взнав на власному досвіді Ебенезер: без жодного попередження можна було враз загрузнути по коліно там, де поверхня здавалася твердою, мов скеля. Але вода, процідившись крізь камінь, була чистою і приємною на смак і такою холодною, що аж зуби нили.

Аби мати якомога більший зиск від сонця, вони вирішили готувати обід на березі. Бертран, знову присоромлений винахідливістю свого хазяїна, заходився біля їжі; Ебенезер скористався з поваленого поблизу дерева, обіперся об нього спиною та задоволено жував тростину, дивлячись на те, як шкварчать на вогні краби.

— Як ви гадаєте, де ми опинилися? — допитувався слуга, чия цікавість повернулася разом з гарним настроєм.

— А Бог його зна! — безжурно відповів поет. — Це, певно, якийсь острів в Атлантиці, і скидається на те, що його не нанесли на карти, а інакше я не певен, що Паунд обрав би це місце для нашої прогулянки по дошці.

Це припущення дуже потішило слугу.

— Я чув колись про острови Блаженних, пане, старенька Твіґґі в Сент-Джайлзі, бувало, розповідала про них, тільки-но їй починала допікати подагра.

— Еге ж, пригадую, — засміявся Ебенезер. — Та хіба ж я не чув ще з колиски її розповіді про те, як вона пильнувала майже всю подорож з Меріленду, виглядаючи, коли вже вони з'являться на обрії?

— То ви так гадаєте, що це і є