Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

дно! — правив своєї Ебенезер. Він знову занурився під воду, цього разу вже не боячись, і з глибини не більше восьми футів дістав жменю піску як доказ своїх слів.

— То, може, це тоді якась мілина, — сказав Бертран, на якого це не справило ніякого враження. — Яка вже різниця, скільки там сажнів — сорок чи два; все одно ми не зможемо стояти. Прощавайте!

— Чекай! То не хмара там, чоловіче, а якийсь острів в океані, до якого нас прибило! І це його кручі заслоняють нам зірки; а цей звук — то шум прибою!

— Мені туди не дістатися.

— Ти зможеш! До берега якихось дві сотні ярдів, і ще менше до того місця, де вже можна буде стати! — Боячись, чи ж витримає сам, він не став чекати, доки слуга переконається в тому, і став щосили гребти в напрямку заходу, де небо було без зірок, і невдовзі почув, як позаду нього, засапавшись, хлюпає Бертран. Із кожним змахом руки його здогадка знаходила своє підтвердження; щодалі виразніше було чути лагідний шум прибою і можна було оцінити відстань до нього, а темні обриси набували дедалі різкіших контурів.

— Якщо це не острів, то хоч принаймні буде якась скеля, — гукнув він через плече, — і ми зможемо там чекати на корабель, що пропливатиме поруч.

Через сотню ярдів вони вже не могли плисти далі; на щастя, Ебенезер з'ясував, що, стоячи навшпиньках, він може висунутися достатньо, щоб вода діставала йому лише до підборіддя.

— Добре ж вам, що ви такий високий, — став гірко нарікати Бертран, — а я отак і маю загинути, коли до землі вже рукою подати!

Ебенезер і чути про це не хотів: він наказав слузі триматися на плаву позаду нього, вхопившись за плече поета, щоб йому було легше. Це була виснажлива хода, особливо для Ебенезера, позаяк він стояв на дні тільки кінчиками пальців: вага, що тягнулася позаду, збивала його з рівноваги на кожному кроці, і хоч Бертран рухався окремо, його вага постійно тримала Ебенезера на певній глибині, отож тільки у проміжку між хвилями він і міг перевести дух. Просувалися вони таким робом: у кожній жолобниці, утвореній хвилями, Ебенезер міцно ставав на ноги і робив вдих; коли наближалася хвиля, він відчайдушно гріб обома руками від грудей і, занурившись із головою, пропливав десь футів зо два — один з яких втрачався, коли хвиля починала тягти їх назад, перш ніж йому вдавалося стати на ноги. За пів години, впродовж яких їм вдалося подолати не більше сорока чи п'ятдесяти футів, він був уже геть виснажений, але тоді вже було достатньо мілко, щоб слуга міг стояти також. Знадобилося ще хвилин тридцять, щоб повільно, через силу пройти решту відстані: якби там були буруни, то вони б, напевно, втопилися, але висота хвиль жодного разу не перевищувала двох футів, а найчастіше ті були меншими за фут. Нарешті вони допленталися до кам’янистого берега і, надто втомлені, щоб ще й перемовлятися, порачкували до підніжжя найближчої звисної скелі, де й попадали та якийсь час лежали напівпритомні.

Однак невдовзі, попри те що ніч була лагідна, а круча надавала захисток, ховаючи їх від західного вітру, це місце відпочинку видалося їм надто прохолодним, і вони заходилися шукати собі кращого притулку, допоки їхня одіж не висохне. Вони рушили узбережжям на північ, і їм пощастило знайти неподалік місце, де байрак, розрізаючи високий піщаник, виходив прямісінько на берег. Тут, поміж чагарникових сосен і вощанок, росли високі, схожі на пшеницю рослини; горопахи скрутилися клубочком, неначе звірята в кублі, і весь навколишній світ перестав для них існувати аж до світання.

А збудили їх піщані блохи; безліч цих істот стрибала та повзала по них — їх привабив, на щастя, не голод, а тепло їхніх тіл, — і від цього лоскоту вони і попрокидалися.

Ебенезер аж підстрибнув і недовірливо роззирнувся.

— Святий Боже! — засміявся він. — Я зовсім забув!

Бертран також підхопився, і піщані блохи, насправді ніякі не паразити, шалено пострибали навсібіч, шукаючи прихистку.

— І я забув, — озвався він, охриплим від мерзлості голосом. — Мені снилося, що я в Лондоні разом з моєю Бетсі. А хай би її шляк трафив, цю нужу, що мене розбудила!

— Але ж ми живі, а це головне. Це набагато більше, ніж можна було очікувати.

— Завдяки вам, пане! — Бертран упав навколішки перед поетом. — Тільки католицький святий здатен врятувати людину, яка його зруйнувала.

— Не роби з мене сьогодні святого, — сказав Ебенезер, — а то ще завтра зробиш із мене єзуїта. — Але це його підлестило. — Краще було б мені й справді втопитися, ніж чекати, як батько почує новину!

Бертран заломив руки.

— Я завдав вам багато лиха, пане, за що мені доведеться розплачуватися в пеклі, і вже скоро… і мені не бракуватиме товариства в тому вогні! Але цієї миті присягаюся вам, що віднині я ваш раб навіки, і ви можете розпоряджатися мною, як вам заманеться, і якщо нам коли-небудь вдасться порятуватися з цього острова, я життя своє віддам, аби лиш повернути вам втрачене.

Лауреат, який від цих запевнень зніяковів, відповів:

— Я навіть і не наважуюся просити тебе об тім, а то ти ще й душу мою закладеш! — І запропонував, щоб вони натомість вирушили на пошуки їжі. День був ясний і теплий як на середину вересня; вони трохи змерзли, бо їм бракувало вдягачки, і, струсивши із себе пісок, відчули, що їхні суглоби задерев'яніли, а кожен м'яз болів після всіх тих зусиль, що їм довелося докласти вночі. Але одяг був сухим, окрім боків, на яких вони спали, і, декілька разів підстрибнувши та помахавши руками, вони розігнали кров по жилах. У них не було ні капелюхів, ні перук, ні черевиків, а решта одягу на них була звичайним убранням моряків. Однак їжу їм потрібно було таки знайти, хоча Ебенезеру й кортіло негайно розвідати острів: животи в них бурчали, та й сил їм бракувало. Приготувати їжу не складало труднощів: Бертран мав із собою трутницю, яку носив у кишені, щоб прикурювати, і хоча сам трут був вологий, але кремінь і кресало виглядали як новенькі, а берег подостатком забезпечив їх деревом, що прибило морем, і сухими водоростями. Але знайти те, що можна приготувати, — то