Микола Іванович Костомаров - Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров

Страшний хрип, підведена рука закостеніла в повітрі. Дарина заплющилася, пані кинулася до оттоманки — на подушках лежав жахливий труп. Розділ VII

Поховали Жмайла. Минула зима. Спритні велетні-хмари викрали й врятували від жорстокої зими красуню Ладу-весну. Пролетіла Лада над землею, усміхнулася тепло і випарувався останній сніжок і розтанула остання бурулька. Над зеленим озером підвів голову дідусь-водяник і сонними очима озирнувся навкруги; з блакитної річки випірнула радісна русалонька; застрибали, зареготали в пробудженому лісі спритні мавки... Прилетіли й жайворонки, та не принесли звістки про пана Романа.

От уже й травень забуяв на повну силу, потяглися теплі місячні ночі з безконечними солов’їними руладами. Дарині не спиться... душно в низеньких кімнатках... а в садку так тепло... так гарно! У повітрі тонкі пахощі, десь поблизу співає соловейко, від болота чути розмірений жаб’ячий крик, стежки в квітах, у темряві на листках виблискують хрущі... а з-під широких темних листків, з-під прохолодної тіні тендітні конвалії простягають свої голівки до блідого місячного сяйва. Все живе, все диха, все готується до нового життя; а вона? Все перетліло в ній, все поховано... в глибоко запалих очах не видно ні вогню, ні променя, ні іскринки. Хоча б довідатися, нарешті, — що з Романом, де він? Чи живий, чи... вона боялася закінчити думку.

— Господи... якщо... помер він, то візьми й мене до себе, не розлучай мене з ним, не жити мені без нього тут... не жити! — Довга жасминова гілка зачепилася за голову й осипала дівчину запашним цвітом. — Романе, якщо ти... ти ж бачиш, як я потерпаю, чому ж ти?..

Вона благально дивилася в небо, ніби сподіваючись від нього відповіді. Але глибоке, темне небо мовчало. Дарина рушила стежкою. Ось і знайоме місце. Скільки щасливих вечорів пролинуло тут! Все, як і раніш: тихо шепочуться тополі, так само визирає з-за дерев дворогий місяць.

— Та де ж ти, Романе, де ти? — Із запалих очей викотилася остання сльоза. — А ти дав клятву, ти обіцяв не кидати мене ніколи. Клявся! Не приїхав, не забрав до себе! А ти, місяцю, ти ж був за свідка, то чому мовчиш тепер?

Пролунав глухий тупіт. Дарина здригнулася... що це? Чи не сон це? До муру підскакав Роман. Голова його похилена на груди, крізь вії сумно дивляться напівприплющені очі, обличчя бліде... шапка збита набік, чуб звисає над холодним чолом, губи зціплені, рука попустила поводи...

— Романе! — Дарина кинулася до нього, він міцно пригорнув її, але ж які холодні ті обійми!

— Приїхав до тебе!

— Знала, знала, моє щастя, що ти мене не кинеш!

— Сідай, поїдемо!

— Куди?

— До мене, до моєї домівки.

— Коханий мій, навіщо? Ліпше поїхати до матері, вона погодиться, вона згодна!

— Ні, не можна. Сідай скоріше та їдьмо!

Дарина обхопила руками Романову шию, він посадив її впоперек сідла, притримуючи за стан. Кінь тихо рушив, їдуть широким подвір’ям — все спить навколо. Наблизилися до високої брами — вона безшелесне впала.

— Коханий мій, куди ж ми їдемо?

— До моєї домівки!

— А де ж вона?

— Там, недалеко.

Таємнича, безмовна ніч. Місяць заливає землю холодним світом. Виблискують крем’яні гори — стрічкою в’ється попереду шлях. Кінь безгучно ступає; повз них пропливають ліси і яруги. Місяць освітлює Романове лице. Чому воно таке бліде? Дивиться на неї, ті ж самі сірі очі, тільки чому вони напівприплющені й такі сумні?

— Романе, голубе мій, що з тобою?

— А нічого.

— Кохаєш ти мене?

— Чи я кохаю? — Він міцно пригорнув її до себе, серце наповнилося не сподіваним уже щастям...

Тиха, мертва ніч; місяць яскраво світить; кінь чвалає тихою ступою, а перед очима швидко пропливають гори й степи, ліси. Ось вони заїхали до пралісу — широка пряма просіка, обабіч висока стіна чорних дерев, місяця не видко за ними... в лісі мертва тиша... Подивиться Дарина на Романа і — моторошно їй від цієї тиші.

— Де ж твоя хата?

— Ось там, уже недалеко.

Ні шелесту, ні звуку, ні пісні... Проминули гору, а шлях усе в’ється. Навколо степ, безлюдний степ... Віддалік мріє Дністер. Гори все крутішають. І знову питає Дарина Романа:

— Коханий мій, чи скоро твоя хата?

Десь блиснув великий хрест. Роман підняв руку:

— Ось — зараз прибудемо!

Серце защеміло в Дарини. А кінь дереться на стрімку кручу і мов тінь ковзає над глибокими проваллями, над страшними безоднями. Але ось він зупинився. Перед Дариною невелика капличка з хрестом, а поряд — розчахнута величезна могила.

Глянула Дарина — і все зрозуміла. З жахом зіскочила з коня і кинулася до притвору.