Сергій Бобрицький - Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький

Хоча квапився марно. Подвір’я замку майже не постраждало. Не вважати ж за пошкодження немов плугом зорану бруківку та декілька горілих плям на стіні вежі, що формами дуже нагадували одну знайому некромантку…

Самі ж винуватці розгнівано зиркали одне на одного з-під двох окремих величезних кристалів, наче шкідливі цуценяти в своїх клітках.

– Маркізо. Віконте. – Архімаг по черзі кивнув співрозмовникам. – Пробачте, що відриваю вас від, безсумнівно, супер продуктивного та, вочевидь, виключно шляхетного спілкування, проте я надіслав маркізі Брауні запрошення не задля того, щоб ви обидва розбирали мій замок по камінчику.

Остання фраза визвала в обох супротивників мало не синхронний сміх. Глянувши одне на одного, Вищий Магістр Блискавки та Архімаг некромантії залилися реготом.

– Ага, по камінчику! Та Батіг Жнеця навіть скло не зміг подряпати на другому поверсі центральної вежі!

– А спис Грозового Паладина хіба що пару стін гаром забруднив. Ані крихти не впало з тих клятих цеглин!

– Не замок, трясця, а полігон для репетиції вторгнення Вулпота. Я вже принципово потім довбанула цю кляту бруківку, щоб хоч десь було видно, що вищі маги розбираються! Захисне божевілля якесь…

– Не кажіть, маркізо…

– Добре, бароне, добре. – Еріда Брауні витерла сльозі від сміху. – Гадаю, всі тут вже заспокоїлися і можна прибрати ці кляті кристали, поки я всерйоз не почала нервувати.

– Які ж усі нервові навколо… – Похитав головою Грегор. Проте, персональні стримувачі для його співрозмовників щезли, розсипавшись кристалічним піском, що, наче сніг під сонцем, розтанув просто на мостовій. – Тож, якщо всі непорозуміння між вами узгоджено, я хотів би запросити вас до свого кабінету. Прошу за мною.

Архімаг розвернувся і попрямував до донжону. Леон та маркіза Брауні переглянулися між собою.

– Він завжди плює на елементарний етикет?..

– Приблизно через раз, Ваше сіятельство. – Стиснув плечима Леон Д’Альбон, галантно подаючи лікоть маркізі. Та прийняла запрошене з королівською гідністю, велично кивнувши людині, яку ще півгодини тому ганяла Батогом Жнеця мало не по всьому замку.

Коли ця неспішна двійця, під керівництвом Леона, вочевидь краще знайомого з плануванням головної будівлі замку, вреші дійшла до кабінета геоманта, двері їм відчинив один з кипарисів, що стояли в кадках землі по обидва боки від проходу. Віконт, що бачив набагато більш дивну поведінку тутешніх рослин, навіть вухом не повів. А маркіза лишень підняла ліву брову.

Кабінет їх зустрів затишною напівтемрявою. Грегор направився до великого столу в центрі кімнати, зробленого, судячи з усього, з суцільного чорного обсидіану. Коли ж гості розсілися по запропонованим м’яким кріслам, геомант з очевидним жалем подивився на якусь книжку, що лежала на столі, та підвів очі.

– Взагалі-то присутність мого учня тут не є обов’язковою. Але, гадаю, рано чи пізно він би дізнався самостійно. Тож, нехай вже буде. Так, нехай буде… – Погляд Грегора Грейткіллс став на мить відсутнім, ніби він паралельно розміркував ще про щось. – Тож, почну з невеличкої передісторії, щоб усі присутні володіли рівною кількістю інформації. Півроку тому до мене у кабінет в Смарагдовій Садибі завітав староста села Прилісна, Гуго. І розповів, що останнім часом мисливці частіше, ніж зазвичай, натикаються на неспокійних мерців. Мова була про нежить першого рівня – зомбі та скелети. Але поведінка їх була цікавою. Нежить збивалася в групи та плелася в цілком конкретному напрямку. Їх тягнуло до цвинтаря, розташованого між Прилісною та…

– Чорними Болотомами! – Договорила за геоманта маркіза. І вираз її аристократичного обличчя казав про певну здивованість. – Ну, бароне! Ну, Ваша Високомагічність! Всюди вже встигли, привида вам у ванну!

– Перепрошую?..

– Ну як ви гадаєте, потрапивши на землю, що десятками років була плацдармом для трьох найвеличніших некромантів в історії, хіба могла я не обшукати усі цвинтарі, склепи та інші вмістилища енергій Пітьми й Смерті для, так би мовити, особистої вигоди? Звісно, я знаю про це кладовище. Алан літав туди. Але на той момент некротична енергія на цвинтарі  була вже майже на нульовому рівні і вся територія об’єкта була просякнута дещо іншими еманаціями, серце яких знаходилося на тамтешній висоті. Дивне дерево, що мутувало і своєю маго-кореневою системою покрило усю площину… Хмм. Неочікувано та елегантно, майстре Грейткіллс. В такій близькості від Чорних Боліт змінена рослинність, що захопила давній цвинтар, зіжравши усі інші сутності, що могли б бути конкурентами – це ж майже природнє положення речей. Геоманта б запідозрили в останню чергу.

– Вельми вражений вашою оцінкою, дякую. – Чемно схилив голову означений геомант.

– Тобто, щось некротичне там все-таки до вашого приходу було?..

– Так. Там був сутінковий барон. І сил він набирався від оцього.

Грегор клацнув пальцями. І праворуч від його стола з-під землі з’явився мармуровий дитячий саркофаг. Він був оповитий лозами, що мали металевий відблиск та шипи з чорного, блискучого каменю.

– Я зберігав її в окремому приміщенні, що було максимально-добре екрановано, тож залишки заклять консервації не постраждали. Мешканка саркофагу все ще не мертва і не жива. І все ще не при тямі.