Жоржі Амаду - Дона Флор та двоє її чоловіків

допетрала, що відбувається, на відміну від Пеланкі Моуласа: його калабрійське чуття передбачило та пояснило події, й на це пішло лише кілька днів. Спершу цей безстрашний і безжальний бандит із Калабрії, цей гангстер і відчайдушний гравець не на жарт перелякався й попросив свого шофера Ауреліо, якому він цілком довіряв, піти до матері Отавії Кіссимбі, жриці іялориші за національності конґо, а сам подався до філософа, містика та астролога Кардозо і Са. Тільки він, на думку Пеланкі, міг урятувати його королівство і його престиж у часі всіх цих дивних подій.

Так, престиж і правління, адже Пеланкі Моулас був найвпливовішою людиною Баїї, могутнім королем грального столу, повій та розпусти, володарем рулетки, покеру та бакари в Палаці, Табарисі та Абайшадиньйо. Щовечора з усіх великих та маленьких гральних закладів міста круп’є, директори салонів та власники зносили йому великий куш. Рідко які заклади вислизали з-під його жадібного контролю, хіба що часом уникали відповідальності «Три Герцоги» та притон Паранаґуа Вентури, над рештою ж нависали його загребущі клешні, гачкуваті кігті, відполіровані особистою манікюрницею.

Навіть величезна нелегальна (здавалось би) підпільна лотерея теж почасти була в його володінні й тільки він під прикриттям поліції міг збирати данину з цієї сфери. І якби якийсь наївний відчайдух наважився конкурувати з ним, справедливі маргінали відразу ж всипали б йому по повній: dura lex, sed lex[75].

У всьому штаті Баїя не було впливовішої людини ні серед військових, ні серед єпископів, ні серед жерців. Влада Пеланкі Моуласа не обмежувалася нічим. Це був повновладний господар найбагатшої держави, якому підпорядковувалась величезна армія круп’є, касирів, підставних гравців, маклерів, шпигунів, агентів поліції, охоронців, це був місцевий папа секти з тисячами відданих вірян, фанатичних рабів. Заради своєї безпеки він роздавав подачки представникам адміністрації, правоохоронцям, починаючи з начальника поліції, підтримував мистецтво та сприяв розвитку благодійності, фінансуючи спорудження храмів.

Чого були варті порівняно з ним губернатор, мер, генерали й архієпископи? Не було на землі сили, здатної налякати Пеланкі Моуласа, уже немолодого італійця з люб’язною усмішкою і крижаними, майже жорстокими очима, в зубах якого вічно диміла сигара в мундштуці зі слонової кістки, а поруч лежали перечитані Верґілій і Данте, адже, крім гри, він визнавав лише поезію та мулаток.

7

НЕГР АРИҐОФ ХОДИВ, ЯК У ВОДУ ОПУЩЕНИЙ, — стільки неприємностей на нього ще не падало. А все почалося десь місяць тому, коли він квапливо збігав зі сходів будинку, де винаймав кімнатку, і несподівано наткнувся на згорток. Розірвав пакунок, а звідти посипалися жовте маніокове борошно, чорне куряче пір’я, ритуальне листя, дві мідні монети і клапті його ще досить нової краватки. Краватка відразу навела Ариґофа на правильний слід: це була помста Заїри.

Якось увечері в «Табарисі», де було повнісінько народу, завжди спокійний та елегантний Ариґоф уліпив Заїрі кілька ляпасів, щоб навчилася достойно поводитись і не випробовувала більше на міцність його терпіння. Заїра була магометанка, але дотримувалася язичницьких афро-бразильських обрядів.

Вона вдалась до справді сильного заклинання, жорстокого та ганебного прокляття; хто ж приготував Заїрі той чаклунський згорток? Без сумніву, це мав бути знавець божественних письмен і магічних листів, але головне — достоту підла людина. Тепер жодне протилежне заклинання йому не допоможе — негрові більше не щастило в грі. Він уже віддав під заставу всі свої найкращі речі: перстень зі справжнього срібла, золотий ланцюжок із підвіскою зі слонової кості, годинник, який він вдало колись купив у білявого матроса, а той, либонь, украв його з каюти якогось мільйонера. Цей годинник був такий красивий, що коли Ариґоф приніс його закласти іспанцеві з Сете, який собаку з’їв на коштовностях, той аж присвиснув від захвату і запропонував п’ятсот мільрейсів, якщо негр надумає його продавати замість того, щоб здавати під заставу.

Так от, ця відьма Заїра геть висушила його фарт та везіння. Стурбований Ариґоф ламав голову, де ж інша частина його краватки. Мабуть, прив’язана до ноги якогось Кабокло разом із його фотокарткою, тією самою, де він, усміхнений, вилискує своїм золотим зубом. Ариґоф подарував її колись безсердечній коханці на знак своєї любові, а тепер тільки й уявляв, як вона штрикає шпилькою в його зображення, щоб чимраз швидше гасла його щаслива зоря.

Чого він тільки не робив: і ванну, настояну на листі, приймав, і Епіфанія де Огум молилася за нього. Тричі чаклунка готувала йому настоянку для ванни, але варто було листю торкнутися до його тіла, воно відразу ж опадало, таке сильне було прокляття Заїри.

Негр снував вулицею Чилі, розмірковуючи про мінливість долі. Він саме вийшов із ресторану й прямував до Терези. Після того нещасного вечора в клубі, коли він програв усе до останньої копійки, Валдоміро Лінс запросив бідолаху на вечерю. Зі злості Ариґоф за раз уплів сніданок, обід і вечерю.

— Ти, певно, вмирав від голоду, Ариґофе, чи що з тобою, друже? — занепокоївся Валдоміро, спостерігаючи, як ненаситно маламурить негр, і почув його похмуру правду:

— Я вже й не знаю, чи ще колись їстиму…

— Та що з тобою, ти захворів?

— Гірше, ой гірше. Мій фарт, моє одвічне щасливе везіння, а разом із ним усю мою долю прив’язали до ніг Кабокло, очорнили помстою ориша. Я вже геть зневірився, друже…

І він розповів йому свою нещасну історію: хоч би до чого він брався — везіння і близько не було. Чи коли грав у кості, чи в карти, чи навіть у рулетку, байдуже, все марно — він неодмінно програвав. Гравці вже кидали косі погляди і навіть почали уникати його, хвилюючись, щоб ті зловісні чари не перейшли на них.

— Я суцільне невезіння, братику…

Так докладно про все розповівши, негр сподівався, що Валдоміро Лінс, цей заможний добряк, перейнявшись його халепою, позичить трохи грошей на гру. Але надії негра здиміли, коли замість очікуваних грошей Валдоміро обмежився порадою, мовляв, такого чорного невезіння можна позбутися лише в один спосіб: на якийсь час узагалі облишити гру. Нехай ослабне сила чаклунства й осяде закляття ебо. Та і самому Ариґофу не завадить заспокоїтись. Якщо ж він впиратиметься й далі, то залишиться без копійки і під заставу підуть його останні штани. Він, Валдоміро Лінс, добре знав з власного досвіду, що спокушати долю не варто, і якось навіть більше трьох місяців не торкався ні карт, ані фішок, ані будь-чого азартного.

Прямуючи вулицею Чилі, Ариґоф думав собі, що приятель таки правду каже: одержимість та зацикленість тут не зарадять, краще йому навідати Терезу да Географію, цю біляву красуню, до якої він скипав жагою і яка стала причиною ревнощів Заїри. В її ліжку, ліниво розвалившись і посьорбуючи кашасу з