Альфред Деблін - Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін

у мене ванна кімната з візерунками на стінах. Бачили б ви цю розкіш, такої навіть у вас немає! Отже, лецитин та ванни, вранці через день. Не зайвим було б також запросити масажиста, щоб добряче розім'яв усі м’язи, привів чоловіка до норми». Єва: «Так, звісно». — «Добрий масаж, пане Клеменс, й ось побачите — вам одразу стане легше. Це вас неодмінно поставить на ноги. А потім поїдьте кудись». — «Умовити його не так легко, пане дохтор». — «Нічого, все буде добре. Ну, то що скажете, пане Клеменс?» — «А що?» — «Не хнюпте носа, регулярно приймайте ліки, снодійний засіб, і не забувайте про масаж». — «Неодмінно, пане дохтор. До побачення, щиро дякую».

«Ну що, Єво, ти таки домоглася свого?» — «Я піду куплю ліки і все, що потрібно для ванн». — «Добре, йди». — «А ти почекай нагорі». — «Добренько, добренько, Єво». Єва вдягає пальто і спускається сходами. А за чверть години йде і Франц.

Битва починається. Котимося в пекло з фанфарами й барабанним боєм

Поле бою кличе, поле бою!

Котимося в пекло з фанфарами і барабанним боєм, від цього світу нам нічого вже не треба, нехай він западеться разом з тим усім, що є в ньому, під ним і над ним. З усіма тими людьми, чоловіками та жінками, з усім тим клятим набродом, де ні на кого не можна покладатися. Якби я був птахом, то взяв би кавалок лайна, двома лапами пожбурив би позад себе й полетів геть. Якби я був конем, чи псом, чи котом, то годі було б чогось кращого вигадати, ніж нагидити на землю і чимскоріш дременути.

Так нудно жити на цьому світі, уже й напиватися немає охоти, ото я тільки й міг, що пити, пити, пити, а потім все одно скрізь пекельна гидота. А Господь Бог для чогось же сотворив цей світ, і хоч би один пастор пояснив, навіщо все це. Та одне Бог таки добре зробив, хоча пасторам того й не збагнути, він дозволяє нам плювати на всі дива, він дав нам дві руки та ще й мотузку, і прощавай, гидото, ми можемо це зробити, й все лайно пекельне вже позаду, бувайте здорові, моє шанування, ми котимося в пекло з фанфарами і барабанним боєм.

Якби я міг дістатися до Райнгольда, моя лють би минула, я схопив би його за барки й скрутив би йому в'язи, прикінчив би його, і мені б одразу стало легше, бо я вчинив би справедливо, і мав би я тоді спокій. Але той сучий син, який заподіяв мені стільки зла, знову зробив з мене злочинця, руку мені понівечив, зараз сидить десь у Швейцарії та сміється з мене. Жалюгідно, як шолудивий пес, бігаю я туди й сюди, а він робить зі мною, що хоче, й ніхто мені не поможе, навіть кримінальна поліція, вони, навпаки, хочуть схопити мене, так ніби це я вбив Міцу, а це ж той покидьок зробив, ще й мене підставив. Але доти дзбан воду носить, доки вухо увірветься. Я вже достатньо наробився й натерпівся, більше не можу. Ніхто не скаже, що я не чинив опору. Але що занадто, то вже занадто. Раз я не можу вбити Райнгольда, тоді порішу самого себе. Покочуся в пекло з фанфарами і барабанним боєм.

І хто це стоїть на Александерштрасе й повільно переступає з ноги на ногу? Його звати Франц Біберкопф, а чим він займається, то ви вже знаєте. Сутенер, небезпечний злочинець, бідолаха, пропаща людина, настав його час. Хай будуть ті прокляті кулаки, які били його! Але який жахливий кулак притис його зараз! Інші кулаки б'ють і відпускають, ось рана від кулака, та з часом все гоїться, Франц залишався таким, як і був, і квапився далі. А цей кулак не відпускає, кулак страшенно великий, він притис його тіло і душу, Франц ступає маленькими кроками і знає: моє життя мені вже не належить. Не знаю, що мені тепер робити, з Францом Біберкопфом уже покінчено, йому кінець.

Надворі — листопад, пізній вечір, уже по дев'ятій, по Мюнцштрасе вештаються вуркагани, трамваї, автобуси та крикливі газетярі створюють жахливий рейвах, із казарм виходять наряди патрульних з ґумовими кийками в руках.

По Ландсберґерштрасе крокує колона з червоними прапорами: вставайте, гнані і голодні.

«Мокка-фікс», Александерштрасе, чудові, неперевершені сигари, «культові» сорти пива у кухлях, будь-які ігри в карти суворо заборонені, шановних гостей просимо самим подбати про свій гардероб, я за речі гостей не відповідаю. Господар. Сніданок з шостої ранку до першої по полудні, 75 пфеніґів, філіжанка кави, два варені яйця і бутерброд.

У кафе-бістро на Пренцлауерштрасе, куди зайшов Франц, його захоплено вітають: «О, пане барон!» З нього стягли перуку, штучну руку він сам відстебнув, замовив собі пива, пальто поклав на коліна.

За сусіднім столиком троє, у них сірі обличчя, так і є, ці вже сиділи, напевне, втекли з в'язниці, говорять, не наговоряться, то той, то той.

Якось мені захотілося випити, то я собі й кажу, навіщо далеко ходити, коли поряд є підвальчик, де живуть якісь поляки, от показую їм ковбасу, цигарки, а вони навіть не цікавляться, звідки воно у мене, купують, наливають мені шнапсу, то я весь товар у них і залишив. А вранці простежив, коли вони пішли, бігцем у підвал, монтувалку я мав із собою, а там усе на місці — і ковбаса, і цигарки, я все забрав і гайда звідти. Непоганий ґешефт, еге ж?

А поліцейські собаки — який від них толк? У нас п'ятеро втекло, хоч там і мур високий був. Як, питаєте? Зараз розкажу. З обох боків той мур був оббитий бляхою завтовшки добрих вісім міліметрів. То вони, уявіть собі, зробили під нього підкоп, у камері підлога цементна, вони її пробили, кожен вечір працювали, дісталися до підмурівка, а звідти — попід мур. Аж тут нагодилася охорона з поліцейськими псами: «Як це собаки нічого не чули? Спали, напевне. А як же ми тоді могли почути, до чого тут ми?»

Сміються, веселяться, затягли пісню, новая радість по колу іде, і нашого столу вона не мине…

Ну, а потім з'явився, хто б ви думали? Сам пан поліцейський начальник, обервахмістр Шваб, корчить із себе велике цабе й каже: він ще позавчора щось там чув, але йому треба було їхати у відрядження. У відхуядження. Завжди, коли щось трапиться, то вони у відрядженні. Ще одного кухля, мені також,