Григорій Олександрович Бабенко - Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

час стояв коло чаклуна, держачи в шкірі воду, по знаку його лив воду на глину. Коли глина загусла, чаклун почав з неї ліпити щось подібне на людську постать. Спочатку він зробив з глини досить велику кулю і сплющив її з боків – це був тулуб. Потім приліпив зверху трохи меншу кулю – це була голова. Коли він приліпив руки й ноги, усім стало ясно, що він зробив хлопчика. Коли глиняний хлопчик був готовий, чаклун випроставсь, підвів гордо голову і звернувся до мисливців.

– Я цілу ніч балакав з тотемом. Він хоче хлопця, сина Ману. Цей хлопець, – показав він на глиняну ляльку, – син Ману. Ми віддамо тотемові сина Ману, бо він зневажив тотема.

Він узяв стрілу, що поклав перед тим, як почав ліпити, на землю, і встромив її у глиняну ляльку в те місце, де у людини серце. Потім підняв ляльку з землі й поніс її до скелі, що нависала над річкою. Тут він став щось мурмотати про себе й пританцьовувати, держачи перед себе ляльку. Глина була ще вогка і скоро від ляльки, поки танцював чаклун, поодвалювалися руки й ноги. Чаклун прогарчав щось крізь зуби, приліпив знову до ляльки руки й ноги і скинув її зі скелі у річку. Таким чином чаклун обдурив тотема, принісши йому, замість живого хлопця, глиняну ляльку. Всі були задоволені й дивували з мудрости чаклунової. А Ману довго ще після того бив бобрів, ведмедів та кабанів для нього і годував ненаситне черево чаклунове. Крім того, чаклун узявся гоїти рану хлопцеві, якого дзьобанув орел, і коли рана нарешті загоїлась, у Ману не зосталося жодної шкірки, навіть білячої, – усе перейшло в печеру до чаклуна.

ПОЛОНЕНИЙ

Того ж самого дня, як у лісі було вже темно, а скеля горіла червоним полум’ям, два мисливці притягли з лісу білявого з рудою бородою чоловіка. Це була людина ще молода, кріпка, дужа, з кривими ногами. Руки йому були скручені назад і зв’язані. Уся скеля зібралася до полоненика. Діти скакали навколо нього, а жінки цокотіли, як сороки. Коли один з хлопців підійшов і штрикнув його стрілою, він вишкірив такі ікла, що хлопець не наважився більше підійти до нього. Всім цікаво було знати, де спіймано цього чоловіка і чого він забрався у володіння людей червоної скелі. Тоді Ману, що спіймав його, став розповідати, як він пішов полювати на бобрів до бобрової греблі, не до тієї, що була ближче, а до тієї, що була далі; як він убив двох бобрів; як інші бобри, побачивши це, поховалися; як він довго сидів коло греблі, дожидаючись, коли знову повилазять з річки бобри; а бобри сиділи в річці, чекаючи, поки він піде геть; як він знайшов слід оленя і пішов по сліду; як олень дійшов до річки, переплив річку, а Ману загубив слід; як він знову повернувся і знайшов слід вже лося, але то був старий слід… і так далі й таке інше, і слухачам уже здавалось, що вони ніколи не почують про рудого чоловіка, як його спіймав Ману. Він своїм нудним і недоладнім оповіданням так роздратував мисливців, що вони готові були кинутися на оповідача й розірвати його на шматки.

Тоді ватажок перебив Ману і сказав:

– У Ману довгий язик, а короткий розум! Хай скаже про це Ма-бора, що привів полоненого вкупі з Ману.

Мабора був один із тих парубків, що колись жартували з Каї-Наї, пускаючи в нього стріли.

– Я ставив сільця на єнота, – почав Мабора, – чую, хтось кричить. Я підвівся і собі крикнув: го-го!.. А той кричить: – сюди! Я побіг. Бачу – рудий чоловік лежить на землі, а на ньому сидить Ману і кричить – сюди! Я підбіг. Ми вдвох зв’язали руки рудому чоловікові. От і все! – закінчив Мабора.

Знов довелося говорити Ману. Ману довго плутав, нарешті слухачам вдалося зрозуміти, як було діло. Повертаючись додому, він здумав подивитися, чи не попало чого в пастки, що поставив він їх учора на новому місці. Він підходив дуже тихо. Наблизившись, він побачив коло пасток людину. Це був білявий чоловік. Він стояв і, нахилившись, роздивлявся на пастки. Оглядівши пастки, в які нічого не спіймалося, білявий пішов геть, розглядаючи якийсь слід. Ману пішов за ним, зацікавившись, по якому сліду йде білявий. Слід був чоловічий, але не належав жодному з чоловіків зі скелі, бо Ману знав слід кожного з людей свого племені. Ману, ховаючись за деревами, став стежити за білявим. Згодом білявий зупинився на тому місці, з якого можна було бачити верхів’я скелі, і тихенько заскреготав по-сорочому. У відповідь з якогось дерева почувся також сорочий скрегіт. Ману став розглядати дерево і на великому дубі, що стояв серед прогалявини, побачив другого білявого чоловіка: він стояв на гілці і, підставивши долоню до очей, розглядав скелю. Побачивши чоловіка, що крикнув йому по-сорочому, він зліз з дерева і почав щось казати йому, показуючи рукою на скелю. Тоді той, за яким стежив Ману, теж поліз на дерево, а другий повернувся і пішов у напрямі річки. Ману не знав, що робити: чи зостатися тут і стежити за чоловіком, що зліз на дерево, чи йти слідом чоловіка, що пішов до річки. Подумавши, він вирішив почекати, поки білявий злізе з дерева. Білявий сидів високо, дерево стояло самотньо на прогалявині, через це трудно було непомітно підкрастися до нього й дістати стрілою. Білявий сидів на дереві, розглядаючи скелю, а Ману стежив за ним і думав. Нарешті Ману спало на думку взяти живим білявого чоловіка; і коли той зліз з дерева і пройшов повз нього, Ману кинувся на нього і повалив на землю. Білявий оборонявся мовчки, а Ману, знаючи, що поблизу мусять бути свої люди, закричав, і на крик його прибіг Мабора. Тоді вже вдвох вони подужали білявого і зв’язали йому руки. Почувши, що полонений розглядав скелю і очевидячки був розвідником, всі підняли крик, особливо жінки: вони верещали й кидались на білявого і, мабуть, видерли б йому очі, коли б ватажок не відіпхнув їх і не сказав, звернувшись до полоненого:

– Хто ти і що робив у нашому лісі?

Білявий мовчав, тільки очі з-під рудих брів бігали по лицях мешканців скелі. Раптом погляд його упав на жінку Ману, сковзнув по її постаті і зупинився на ногах жінки. Права нога її була трохи крива. Жінка, не витримавши погляду полоненого, одійшла іі