Аліна Центкевич - Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

хвилину, щоб відпочити. Бйоланд не відчував, як краплі поту спливали з його лоба по щоках і шиї за комір грубого матроського светра.

— Олаве, а ці полози не слабкуваті, не дуже вутлі? — почув він за спиною голос Амундсена.

Не випускаючи рубанка з міцних затверділих рук, Бйоланд з полегкістю випростався, і його постать заповнила собою тісне приміщення.

— Думаю, що ні! Одні сани вже готові, капітане. Хансен обплів ремінцями всі стики, по-ескімоському, як він каже. Можете не сумніватися. Сани будуть ще міцніші, а вага зменшиться з сімдесяти п'яти кілограмів до п'ятдесяти трьох.

Очі Амундсена заблищали.

— Кожен заощаджений кілограм дасть нам можливість узяти більше провіанту, а…

— Знаю, знаю, — перебив його Бйоланд. — Учора навантажили на них для проби десять ящиків пемікану, разом понад півтонни, і зіпхнули вниз з двометрової висоти. Вони добряче торохнулись об лід, але нічого не зламалося і кріплення не ослабло. За ці сани я відповідаю головою.

— Оце я розумію! — сказав довірливо Амундсен, проводячи долонею по гладенько виструганій поверхні полоза, зробленого з горіхового дерева. — Найкращий тесляр не посоромився б такої роботи. Ти сподобався мені з першого погляду там, у Холменколлені на трампліні, коли встановив світовий рекорд. Однак я тоді не знав, що ти майстер і в теслярському ділі.

— Таких лиж, які роблю я, ви не знайдете в усій Норвегії, та що я кажу, в цілому світі, — сміючись хвалився Бйоланд. Він хотів іще щось додати, але Амундсен уже зник за ковдрою, якою був завішений вхід до коридора.

У привезеному з Норвегії збірному будиночку, що мав усього лише вісім метрів уздовж і чотири впоперек, ледве розмістилась кухня — королівство Ліндстрьома, а решта площі була відведена під кімнату, яка правила одночасно за спальню, їдальню й наукову лабораторію. На щастя, в снігу і кризі вдалося досить легко видовбати невеликі гроти й коридори. Прямо з дверей будинку, не виходячи надвір, можна було дістатися до складів і майстерень, в яких протягом довгих зимових місяців кипіла робота.

«Ми були весь час зайняті, а коли людина має по горло роботи, час минає дуже швидко», — записав Амундсен у щоденнику.

Осінні вилазки в глиб материка були чудовою перевіркою придатності спорядження. Амундсен зробив для себе корисні висновки. В першу чергу реконструювали сани, потім довелося переробляти намети з одноособових на двоособові.

Амундсен вирішив переробити навіть взуття. Відомий на всю Крістіанію славетний швець Гамсун, мабуть, заплакав би гіркими сльозами, побачивши, на що перетворилися його вироби, якими він так пишався. Тепер вони були всі попорені й розділені на «складові частини».

Зимові місяці у Фрамхеймі минали під девізом боротьби мало не з кожним грамом зайвого вантажу. Паяні бляшанки, в яких зберігалися продукти під час морської подорожі через тропіки, були, на думку Амундсена, надто важкі. Після довгої наради Стюбберюд, Бйоланд і Хансен вирішили зробити з тоненьких дощечок міцні дерев'яні ящики завдовжки один метр, висотою близько півметра, а шириною точно такі, як сани. В ці ящики переклали продукти з бляшанок.

Найбільше турбот завдала Амундсену проблема харчування в дорозі.

«На те, що наша їжа буде різноманітна, сподіватися не доводиться, зате вона буде поживна, та й приготувати її буде легко й зручно, — писав Амундсен. — Основним харчем, як завжди, буде пемікан. Але до звичайної суміші сушеного м'яса й жиру я звелів додати трохи овочів, вівсяної каші й солі. Півкілограма нашого пемікану має вистачити кожному на день. Крім того, на кожного в день припадатиме ще по шістдесят грамів спеціально виготовлених сухарів. По сто двадцять п'ять — молочного порошку, по сорок — шоколаду і по п'ятнадцять — чаю. А для приготування їжі — по сто вісімдесят грамів гасу чи спирту. Для собак беру по півкілограма пемікану — м'ясного і рибного на зміну».

Коли всі розходилися по своїх майстернях, Амундсен сідав до розрахунків, яких уже назбиралася ціла купа. Година минала за годиною, а він усе додавав, віднімав, множив, ділив, потім перекреслював і починав наново.

…Для стількох людей і для стількох собак, на стільки-то днів і кілометрів… Скільки ж треба і можна навантажити на сани? Скільки собак має бути в упряжці? Його підрахунки грунтувалися на невблаганному полярному законі Архімеда: один пес може тягти рівно стільки, скільки сам важить. Тому, якщо вантаж на санях зменшиться на тридцять п'ять кілограмів, один пес в упряжці стане непотрібним. Він тільки пожиратиме корм, який везтимуть інші, — отож мусить загинути. М'ясом забитого собаки харчуватимуться решта псів. Такий суворий закон білого шляху.

Скільки ж собак мають вирушати в дорогу? Скільки з них повинні дістатися до полюса? І скільки треба лишити на зворотний шлях — до Фрамхейма?

Амундсен поблажливо усміхнувся, згадавши гордого, легковажного англійця, який намірився впрягти в сани людей і примусити кожного тягти по сто двадцять кілограмів вантажу тільки для того, щоб перемогу над силами природи вважати повною. Невже це правильно: до собак ставитися як до людей, а до людей — як до собак? І все ж думка про англійців непокоїла його, не давала спати. І хоч Амундсен не хотів признатися в цьому навіть самому собі, він весь час сушив собі голову над тим, легший чи важчий обраний ним шлях за шлях Скотта. Він був певен, що керівник англійської експедиції думає про те саме і так само квапиться й докладає всіх зусиль, щоб випередити його.

— Що я бачу, капітане, ви знову підраховуєте? — просунув несміливо голову в прочинені двері Ліндстрьом.

— Прикидаю, скільки потрібно було б собак і скільки провіанту, якщо б ми вирушали зараз не на полюс, а на Місяць, — відповів Амундсен жартом.

— Що, справді? А візьмете мене з собою? — схвильовано прошепотів кок, і Амундсена огорнуло тепле почуття вдячності.

Такі слова треба було берегти в серці, як скарб,