Аліна Центкевич - Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

і він потім не раз згадуватиме їх, коли його опадуть сумніви і душу краятиме розпач. Його товариші пішли б за ним куди завгодно, заздалегідь згоджуючись на все. Вони були вдячні йому за кожне добре слово і сліпо вірили в непохибність кожної його уваги. «Вдалий добір людей для полярної експедиції — це одна з найважливіших умов перемоги…» — не раз повторював Амундсен у своїх спогадах.

— Не перешкоджай. Кожен забитий пес — це двадцять п'ять кілограмів свіжого м'яса для решти псів, а в разі потреби — і для людей. — І, як завжди, цілком поглинутий ділом, яке робив, він знову поринув у розрахунки.

Йому не сходили з думки ті кілька жмень сухарів, яких не вистачило Шеклтону, щоб дістатися до полюса. Цей полярник підійшов до нього так близько, як ніхто. Усього сто з лишком кілометрів відділяли його від мети подорожі. Та загроза голодної смерті завернула Шеклтона назад. Амундсен здригнувся, пригадавши це, стиснув кулаки і знову заглибився в обчислення. Він міг спокійно собі працювати, не турбуючись тим, що роблять інші. У Фрамхеймі, так само як і в «Бухті Йоа», ніхто не наказував, ніхто ні до чого не змушував, ніхто ні за ким не наглядав. Кожен з цих досвідчених полярників знав, що найменша недбалість може призвести до катастрофічних наслідків.

Ліндстрьом також працював не покладаючи рук і, як умів, урізноманітнював меню. Всі учасники експедиції дбали про собак, знаючи, що від них залежить успіх походу до полюса. Вони годували їх мороженим м'ясом, салом і тельбухами впольованих тюленів, цілі купи туш яких височіли біля Фрамхейма. Полярники збудували для собак зручні приміщення, вирубавши в кризі двометрової глибини траншеї і накривши їх зверху наметами. Вони тішилися, дивлячись на ситих, задоволених псів, що спокійно спали, уткнувшись писками в шматки соковитого м'яса, якого вже не могли доїсти.

Намети «Фрамхейму», призначені для розміщення собак і зберігання запасів. На передньому плані — склад свіжого м'яса, обгороджений сніжним парканом.

Над Китовою бухтою ще лютували зимові шторми, термометр незмінно показував мінус п'ятдесят вісім градусів, а у Фрамхеймі вже закінчувалися приготування до весняного штурму полюса. Двадцять четвертого серпня, після ста двадцяти днів полярної ночі, на обрії показався нарешті вузенький пурпуровий пружок сонячного кола, який, кинувши на мертву білизну неспокійні зблиски, сповістив, що незабаром з'явиться світло, і зник, Фрамхейм охопило гарячкове збудження, і хоч ніхто вголос ще не говорив про похід, але всі тільки про нього й думали.

— Сьогодні спека просто нестерпна: всього лише мінус тридцять! — голосно сказав якось вересневого ранку Юхансен[34] і запитливо подивився на Амундсена.

Усі, хто був у хаті, одразу зрозуміли, що крилося за цими словами. Вісім пар очей зупинилися на суворому обличчі керівника, ніби питаючи: «Чи не час уже в дорогу?» — Амундсен заперечливо похитав головою.

Однак через кілька днів Престрюд, найсміливіший з усіх полярників, не витримав.

— Багато б я дав за те, щоб довідатись, чи далеко вже зайшов до полюса Скотт, — кинув він ніби між іншим, сідаючи за стіл.

Амундсен нахмурив кущуваті брови. Йому також це не давало спокою й відбирало сон. Чекати ще чи вирушати? Важко сидіти без діла, склавши руки і раз у раз занепокоєно поглядати на біле поле, по якому вже, може, мандрує суперник. Та чи варто ризикувати?

— Зачекаємо! — рішуче заявив Амундсен, не забувши ще своєї зимівлі на «Бельжіці». Тоді оргія штормів і морозів розшалілася саме наприкінці антарктичної зими. Згадували про них і такі досвідчені полярники, як Борхгревінк, Шеклтон, Норденшельд, Скотт — усі ті, хто вже зимував тут.

В середині вересня стовпчик ртуті в термометрі підскочив раптом угору і протягом кількох днів незмінно показував мінус двадцять з лишком градусів. Піддавшись збудженню, яке охопило всіх у Фрамхеймі, Амундсен звелів вирушати.

— Підемо всі. На господарстві зостапеться тільки Ліндстрьом. Правда, дні ще малі, а тому й етапи поки що будуть короткі, але кожна виграна доба теж щось значить.

«З нашого поспіху не вийшло добра, — записав Амундсен у щоденнику кількома днями пізніше, повернувшись до Фрамхейма. — Збудження і гарячкове бажання якнайшвидше вирушити у дорогу були погані порадники. Просто не розумію, як я, досвідчений полярник, а саме таким і вважаю себе, міг отак вчинити».

Уже через чотири дні після того, як експедиція залишила Фрамхейм, раптом ударив лютий мороз — попад п'ятдесят градусів. До того ж розгулялася завірюха. Повернулася справжня антарктична зима. Сніг немилосердно шмагав по обличчю, осліпляв. Усе це далося взнаки людям і собакам. Навіть спирт у компасах замерз, видно, був надто розбавлений водою. Кожен крок загрожував незнаною бідою. Досягнувши першого складу під 80° південної широти, Амундсен наказав розвантажити санн і зразу ж повертатися назад. Однак все одно троє учасників тяжко обморозили ноги і ледве дісталися на базу.

— Це була для нас хоч і сувора, але корисна наука, — сказав керівник експедиції після повернення. — Ми взяли собак більше ніж треба було, та й нас вирушило в дорогу забагато. Після ночівок збиралися щоразу, як ви самі бачили, понад чотири години. У поході ми не можемо собі дозволити такого гайнування часу. До полюса підемо вп'ятьох: Хансен, Бйоланд, Вістінг, Хассель і я. Візьмемо з собою лише п'ятдесят два собаки і восьмеро саней. Ліндстрьом зостанеться у Фрамхеймі. Юхансен і Стюбберюд на чолі з Престрюдом