Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

минулої весни, коли йшов за дівчиною, яка сумувала за Тимофієм, і незмінно приходив до ставка, де він силою вирвав у неї поцілунок.

Челядь невідступно слідувала за своїм паном, поки він не помічав і не проганяв їх, бажаючи залишатися в повній самоті, наодинці зі своїми спогадами. Навіть у коротких зимових сутінках Матвій усе бродив і бродив біля ставка, поки Кшися — єдина, на кого він хоч якось реагував, — не відводила його додому.

Слуги бачили таке невтішне горе свого пана й жаліли його. Мабуть, їхній старий пан занадто сильно кохав цю дівчину, якщо так гірко за нею побивається. Усім було шкода молодої панночки, яка ніби наповнювала цей будинок світлом і сонячним теплом. Але тепер її не стало, і тут оселилися горе та відчай.

Кшися взагалі не знаходила собі місця. Її чоловік, Савка, що поїхав до Бара разом із Семеном, помер від чуми, молодий господар загинув, не стало Одарки, молода панна наклала на себе руки, старий господар мало не збожеволів, а двоє інших молодих панів згинули. Нещасна жінка бродила маєтком, наче тінь, та машинально виконувала свої обов’язки ключниці.

Того зимового вечора тонкий серпик молодого місяця зійшов на темнім небосхилі, немов кинув виклик останнім променям призахідного сонця. Вечірнє повітря було трохи морозне, чисте і прозоре. І так тихо було навколо, ніби й не існувало в усьому світі жодної живої істоти.

Матвій брів берегом ставка та час від часу посковзувався на замерзлому снігу. Знову ті самі муки каяття й туги за втраченим коханням мучили його. Піднявши голову, він помітив на протилежному березі темну постать. Клесінський із подивом зупинився і придивився. Уперше за ці місяці щось іззовні створеного ним самим світу туги і болісних спогадів привернуло його увагу.

Постать теж зупинилася, вочевидь, помітивши його. Матвій рушив уздовж берега, ближче до фігури, що зацікавила його. Ледве він підійшов ближче, як постать розвернулася і швидко пішла в бік лісу. Клесінський, що втратив колишню жвавість, не встиг її наздогнати, а лише зміг побачити, як фігура зникла з очей у темному лісі.

Уперше з моменту смерті Орисі в Матвієві прокинулася цікавість. Щось до болю знайоме було в цій темній загадковій постаті. Він думав про це всю ніч і весь наступний день, а ввечері, не зволікаючи, знову пішов до ставка. Він довго блукав навколо нього, навіть підходив до лісу, але вчорашня фігура так і не з’явилася. Із жалем Клесінський покинув сад і повернувся додому. Відтоді він щовечора ходив до ставка, сподіваючись знову побачити цю постать, що так зацікавила його. Але та не з’являлася. Тоді Матвій вирішив, що вона йому просто примарилася. Однак щовечора тинявся в сутінку біля ставка, тому що не знав, куди ще себе можна подіти й чим розважити.

І ось одного вечора загадкова постать з’явилася знову. Стоячи на протилежному березі, вона спостерігала за Клесінським і навіть пішла йому назустріч, коли він рушив до неї. Але потім, немов передумавши, темна фігура швидко розвернулася і знову зникла в лісі.

Того вечора Матвій вирішив будь-що дізнатися, хто ж приходить до ставка. Тому, вийшовши наступного вечора з дому, він одразу побрів до того місця, де напередодні бачив фігуру, що вже стільки часу не давала йому спокою. Лише цього разу Клесінський причаївся в кущах, за невеличким заметом.

Срібне світло повного місяця сумно висвітило замерзлий ставок, сад, що заснув до весни, торкнулося білого снігу, і той засріблився, заблищав, відбивши в темний світ місячне сяйво. Зірочки боязко спалахували в його світлі, немов остерігалися випередити свого сумного повелителя, що прикрашав собою потемнілий небосхил. Вечір видався морозним. У лісі час від часу ухав сич і більш жоден звук, жодна жива душа не порушували тишу, що панувала навколо. Матвій терпляче чекав і злегка змерз від нічного холоду, але ніяка сила не могла змусити його рушити з місця.

Уже стомлений очікуванням, Клесінський почув, як заскрипів сніг під чиїмись кроками — таємнича постать з’явилася знову. Легко і плавно ступаючи, вона ніби виплила з покритого сутінком лісу й зупинилася біля самої крайки берега. Найімовірніше, це була жінка — про це можна було судити з довгого темного одягу, поділ якого торкався землі. Голова її теж була покрита чи то покривалом, чи то якимось ганчір’ям — ослаблі очі Матвія не могли розрізнити, чим саме. Стоячи на березі, біля крайки замерзлої води, таємнича незнайомка пильно дивилася на протилежний бережок, де він учора гуляв, немов чекала його.

Клесінський вийшов із кущів і рушив до незнайомки. Сніг за­хрумтів під його кроками, і жінка озирнулася на цей звук.

Місячне світло освітило її обличчя, і Матвій нажахано зупинився, не вірячи власним очам: примарне світло далекого місяця висвітлювало таке саме примарне обличчя давно похованої Орисі, утім, не спотворене тлінням, а ціле. Потороча помітила його, і, зовсім як тоді, коли вона була живою, бровки її зсунулися, нахмурилися, а пухкі уста капризно надулися.

Жах пройняв колись безстрашного козацького полковника до самих кісток, змусив його затремтіти — він згадав останні слова вмираючої дівчини: «Будь же ти проклятий!» А привид рушив до нього. Не в силах поворухнутися Клесінський зашепотів: «Цур мене! Цур! Згинь! Згинь, нежить!» Він спробував осінити себе хрестом, але тремтячі руки не слухалися. А привид тим часом неспішно підходив дедалі ближче і ближче — Матвій чітко бачив, як гнівно у світлі повного місяця блищали його очі, як викривлялося ненавистю обличчя. Не відчуваючи під собою землі, Клесінський упав і спробував відповзти від небіжчиці, що насувалася на нього. Тваринний страх скував чоловіка, наче ланцюгами, а серце шалено калатало у грудях так, що він відчував його удари у скронях.

— Пощади мене! Зглянься! — благав Матвій, відчуваючи, як серце сковує нездоланний страх. — Я не хотів так! Я не хотів тебе вбивати! Я кохав тебе! Пощади, Орисю... — малодушно заволав він, тремтячи від жаху.

Привид схилив до нього своє обличчя — у ньому не було жалю, тільки гнів та ненависть.

— Ні! Ти помреш, — зашипів привид.

Матвій ще чіткіше побачив риси обличчя покійної Орисі: не могло бути помилки —